Бажала б бути завжди у полоні
розчулених, близьких до крику, рук.
Та сонце сходить, - шлях нової долі.
Тебе нема, - ти вісник ночі був.
Ти розгадав усі прості бажання
всі мрії, що таїлись в глибині.
Пройшов кілометри так легко, без вагання
й торкнувся струн найвищого - душі.
Не сила вже забути всі поразки,
тих ніжностей акорди весняні,
що були нам ключем до Віри й Ласки,
яка тримала міцно на Землі.
Та ти пішов..,
блаженно, тихо, тихо,
щоб не злякати ніч, мене і сон.
Забрав всі згадки, розпачі, розлуки.
У інший світ, де сонце і Любов.
Як там, без мене?
Правда ехом котить,
чи ріже слух гучна та пастораль.
Тобі.. Без мене.. Сумно, знаю, сумно.
Оте Кохання було, мов вуаль.
Вкривало, чи ховало від земного, -
від болю, радості, - то сміху, то сльози.
Ти все сказав, ти промовчав єдиним словом..
"Як жити далі?" - тут, без тебе, підскажи?
