Ти не знайдеш нового тут під небесами!
Знаєш, вітре,
даремний пошук твій, скитань глибокі рани
ген по світу.
Із крил вже сила витікає, вир здіймає
пухом білим....
До ніг вогонь твій щедро людям розкидає
болем сірим....
Не заглядай і не тягни той час за лапу:
тільки шрами
ще по новому бороздять у серці мапу....
Та роками
удари різані і рвані ниють справно
так подібно!....
А більш нічого. Сонце...Дощ.... Те, що нам дано -
все потрібно!
зовсім не те мала на увазі: чути,як вітер то налітає, то стихає. а щодо кострубатості, то головне, щоб Ви її самі відчували й намагалися виправити. не роблячи помилок, не навчишся нічого, у тому числі, й писати вірші, так що помиляйтеся і не бійтеся цього.
Мар’я Гафінець відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Пташечко, дякую! Так приємно, що ви по-особливому відчули мій віршик І за підтримку вдячна - цінна мені, ще й тим, що від вас
Мар’я Гафінець відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ох, пташечко, знаю, що кострубаті рядки - не слухаються мене геть - пишуться собі вітром, а ти потім сиди, виправляй, заганяй у форму...Не завжди мені терпцю на це вистачає! Дякую, що читаєте