Заходь на чай із трав п'янких,
я вишию на скатерть стиглі вишні,
а в сад покличу солов'їв дзвінких.
Хай пустить на цю трапезу тебе Всевишній.
Хоч не надовго, на хвилину-дві,
ти ж так любив, коли цвітуть піони,
як падають пелюстки з аличі
і бджіл гуде у вуликах мільйони...
Тут ще залишились твої пастелі,
тоненькі пензлі, файби й олівці,
ти ними малював мене в постелі,
а ще стелив цілунки по щоці.
Приходь, ти ж стільки пропустив нового!
я вже не плачу... майже... ні, брешу...
так мертво, як тебе нема живого
що до цих пір тобі листи пишу...
Ну, памятаєш ті дрібні конверти?
Ти їх знаходив по усіх кишенях,
в них сказане уже не можна стерти -
любов болить і б'ється десь в легенях.
Війна - жорстока відьма і падлюка
перетворила хлопця у журавлика,
злетів у небо... здійнялась пилюка...
Хоч вгості відпусти мого солдатика...
Нидривно, емоційно, щемно
Майстерно передали почуття: така наростаюча лінія вимальовується - такий ніжний і приємний початок і такий нестерпно болючий фінал
Загублена в часі відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ні разу не дочитала сама його до кінця, вже й не пам"ятаю ні слів, які добирала, ні побудови...