Моя ти рідна Україно!
Земле згорьована моя,
Де щирі, роботящі люди
Страждають від жахів Кремля…
Де серце материнське плаче,
Кричить і рветься із грудей,
Що іроди, ситі й пихаті,
Шлють на погибель їх дітей.
Кричать: «За вільну Україну,
Свободу, кращеє життя!»
Самі ж, сміючись, брешуть,
Крадуть без совісті та каяття!
Що – ми для них? Що – наші діти?!
Не їхні!.. Наші діточки!
Недоціловані рідненькі –
Поляжуть там, як квіточки!
…Доведені до зубожіння,
Все віримо «цяцянкам» ми пустим,
Що за свободу й волю гинем,
А не «дільож» між «тим» і «цим»!
Я – українка, жінка, мати –
Питаюся у Бога: «Ми сміття?
Нема в них совісті та віри!
Нема до Бога вороття.»
Клясти – це гріх, я знаю, Боже! –
Так вчила матінка мене.
Та серце материнське зможе…
Хай Їх ця кара не мине!