проз очі дивиться душа…
а як душі нема?
проз очі дивиться пітьма…
пітьма…
.........
...очі у тих людей – пітьма…
дивляться дном на світ –
навиворіт…
очі у тих людей –
навісні́ пудо́ві замки́
на затиснутих мертво щелепах
складських сталевих воріт
…спечені
іржею замки без ключів –
отакі у людей тих очі
навіть не мур-стіна
непрони́кна,
непробивна,
порожнеча-тьма-темнота,
у тих очах –
болота…
болота!
споконвічні тванисті болота
якщо зірка у ті болота сяйне –
у мулові заздрощів утоне…
якщо думка у тих очах заснує –
у нена́висті зогниє…
…а ще у них очі бувають білі –
од жадоби лютої озвірілі
05.05.2015
Я не мала на увазі, що "пейзансько-радісні картинки" - це погано, ні; звісно, що де Радість і Світло - там і Любов. Але не можна писати лише про них. Бо в цім світі є не тільки радість, але і смуток, світло - і темрява. Писати лише про радісне - означає свідомо закривати очі на все інше, тільки і всього. Я не хотіла Вас образити чи ввести в оману (заблуждение).
(Пригадую обговорення в інтернеті фільму російського "Левіафан": багато хто обурювався, що, мовляв, цю гидоту - життя російське неприкаяне - і так щодня навколо бачиш, навіщо ще й у кіно показувати? Треба щось радісне і життєствердне. Але: як обурюються - то, отже, хоч трохи зачепило, хоч трохи змусило замислитися, в якому лайні живуть і що самі ж його і продукують. Може, не замислилися - то хоч просто увагу звернули. А так, без фільму - може б і далі думали, що все гаразд і все так має бути, як є...)
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ні, я не образилася зовсім - тут немає причин для образ: я пояснила свій підхід - я пишу тільки про Любов - мою... до світу Божого, отже, до Творця... не хочу спрямовувати людські свідомості, які читатимуть, до низькотонних переживань, як от горе, наприклад, чи апатія, чи гнів... ці емоції відбирають у людини, вони як вітер - внутрішньому вогникові доводиться "трепетати", а позитивні "речі", вони високотонні - у них є ентузіазм, чи й гра, а щонайкраще - безтурботне існування - це взагалі "вихід із пекла", бо є рівнем вібрації "співтворчості з Богом", саме про це і казав Ісус Хрестос, радячи "жити як діти", чи "не турбуйся про завтрашній день - завтрашній день сам за себе потурбується...", а ще - живіть як пташки небесні чи як лілії польові - от саме про цей найвищий позитивний тон і йдеться...
вірші передають стан автора свого, тому, для чого мені забруднювати ауру Землі і читача якимись негативними емоціями - перегружати свої немудрості на гарних людей, які настільки вже високо розвинулися, що не тільки читають вірші, а й самі їх творять...
це така моя філософія творчості, але вона тільки моя... я не пропоную її нікому більше, але сама давно вже на "світлотонності творчості моєї" стою... при тому, що я пишу тільки те, що бачу, тобто - я пишу правду, може вона також моя, але вона ні в якому разі навіть не вимисел, вона - реальність уяви і мого бачення світу - і цього, і всіх, по яких я уявою (але ні в якому разі не вимислом) подорожую...
ні, пані Анно, я не так швидко ображаюся, тим паче на людину, з якою ділимося думками - звичайно ж, думки наші можуть і мають різнитися - саме головне, що ми не сперечаємося і ніхто нікому не доводить якоїсь своєї правоти: я так думаю - а я так думаю - от і цікаво поговорити нам, так же?
я шаную Ваші позиції, Ви мої - і ніяких протиріч між нас немає, бо ми навзаєм дозволяємо одна одній думати так, як зараз кожна із нас думає, а якщо знаходимо щось обоюдно цікаве - то в тому і смисл
Пані Валю, публікувати треба - не можна ж все пейзансько-радісні картинки описувати, любов-морков і так далі. На те і Поетів Бог посилає у цей світ, щоб своїм словом змушували замислюватися. Поетів-вісників. Тільки от інша справа, що такі от, про яких, допустимо, Ви зараз написали - навіть якщо і прочитають, то навряд чи замисляться. І це найгірше. Особисто мене лякає не розумна Темрява, а бездумна. Бо якщо є розум - то є надія, хай хоч і нескоро - до навернення. А як можна навернути тупого? Хіба ж не тупа маса допускає до кровопролить, війн і тираній? (І хіба не з такими зараз Україна воює?) Не дарма, певне, мудреці вважали, що глупота - то найгірше, що може бути, і чи не тому кажуть, що, "якщо Бог хоче покарати - то відбирає розум"? Клайв Льюїс у "Хроніках Нарнії" висловлює таку думку (на жаль, не знайду зараз цієї цитати, подаю приблизно): що, як в нашому світі люди стануть як звірі, але виглядати будуть як люди, і не можна буде розібрати, хто є хто? Хіба не про таких Ви оце пишете?
Любити треба - так. Але навіть Любов"ю, здається, не усіх можна направити (згадайте, що пише ДА про паразитів); часом, певне, нема іншого шляху, як просто фізичне винищення - хай як прикро це звучить. Тільки от не нам вирішувати, звісно - Він Сам бачить усе і знає.
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
згодна з Вами... а стосовно паразитів - це саме і саме ТЕ! паразити, а найгірше - людиноподібні-паразити... які бачать в усьому живому тільки організми (засоби), за рахунок яких вони "по праву", як однозначно вважають, і здібні існувати...
"...що, як в нашому світі люди стануть як звірі" - те, з чим ми оце і стикаємося наразі - і в масштабах планети, і в Україні, і у приватних ситуаціях... тільки ж кому і як довести, що вони - паразити-звірі? таким самим, як вони, чи сліпцям, які годують паразитів і вважають це своєю місією...
певно, ми живемо в пеклі, і зараз воно розбуянилося, нижній шар його - уся гидота і бридота - піднялася з дна - і на всіх рівнях, от і виходить, як написала Ляна Задарма "зі стелі капає смола"... капає смола скрізь людям і всьому живому і існуючому на голови... вогняна смола... думаю, тільки Друге Пришестя може вже змінити ситуацію, чи Перехід - коли зерна буде відділено від плевел (паразитів, тобто)...
така виходить картина...
дякую Вам, Анно...
щодо "пейзансько-радісні картинки описувати", то тут я з Вами не погоджуюся - там де в "картинках" радість - там Світло, а тільки Світло має силу перемагати тьму... я пишу свої "акварелі" - про Любов мою... у кожному порухові пластичному травинки чи листочка - бачу Любов і Творчий досконалий Замисел Бога... Світло бачу - з цього каламутного дна... проз товщу... Красота - це один із виявів Його і в нашому світі... тому і її (красоту) так жорстоко нищать паразити усілякі...
тепер тільки і починаю, здається, розуміти за що його (світ наш спільний) називано "юдоллю сліз і долиною лиха"...
важко нам зараз, але ми збережемо у серцях своїх Любов, Світло, отже... бо у цьому наш труд - отака уперто-ідеалістична позиція і віра моя
До глибини душі, моторошно... але без чорного, не буває білого
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я - за біле
дякую Вам, пані Жужо Марцепанівно, довго думала, чи публікувати цього вірша, бо он який слід від нього - моторошний, отже - не Світло в ньому, а інша, виходить, субстанція... що ж, буду собі дорікати, що виявилася слабкою і піддалася враженню... але враження було настільки чітким - замість очей - пудові іржаві навісні замки - без ключів... уперше такі очі на людських обличчях бачити довелося... що ж, врешті, ми пишемо про те, що справді БАЧИМО...
Вам тяжко, спробуйте викидати захисний екран навколо себе, можливо ,так легше.
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую, пане Петре, насамперед за щиру Вашу турботу я осмисляю якраз долю дружини Лота, якій довелося покинути у Вавилоні не тільки усе, що було, а й синів, які відмовилися вийти з міста спільно з батьками... відомо, що умова, яку передав Янгол, була - "піти звідти, не озираючись".... Дружина Лота (Лотиха ) - оглянулася і стала соляним стовпом....
що таке символізує соляний цей стовп?... думаю, це її невиплакані сльози... відчай-печаль, не змогла вона перервати прив"язаність свою до всього, що мусила втратити, не осягнула, що з усим, що є нашою любов"ю сердечною, можна зберегти зв"язок, навіть розірвавши прив"язаності свої...
отже - стала соляним стовпом... чи не означає це, що вийшовши з Вавилона, вона, через прив"язаність свою до полишеного, до минулого, не змогла перейти в інший, приготовлений Богом світ, чи вимір - кращий за той, який доводилося залишити...
якщо так, то зараз я працюю над тим, щоб не стати соляним стовпом - не озиратися... та й син мій не там, а тут - зі мною... то за чим мені там триматися, врешті... прив"язаності майже розірвані, зв"язок же з усим, що там любилося - ніколи перерваним зовнішніми силами бути не може... вже те все тане у димці поки незначної часової але все ж відстані... таким чином - мені легше, чим тим людям - вони не знають, що чинять, але свого часу дізнаються.......
дякую Вам ще раз, пане Петре: "якщо Бог з нами - то хто проти нас?"... і так в усіх смислах і масштабах наразі...
Переконаний у Вашій правоті. Допоки ми живемо злобою, допоки відсутня любов, ми маємо вимирати... Жити такі люди не мають просто права! Страшно, але справедливо!!!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
пане Віталію, вони зобов"язані жити - щоб учитися, еволюціонувати "до Світла", але вони - сліпі, їхні душі - плачуть над ними, але Бог любить усіх нас - і їх також (а може нас "також"...) і освітить їм серця - яким способом? Господу самому відомо і доступно...
Моторошно. Наскільки я сама майже не вірю в добре у людині - але такі твори читати страшно. Це чимось конкретним навіяно чи просто роздуми над людською природою?
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
конкретним... людська хижа зграя страшніша від звіриної, бо то - звірі, а це - "за образом і подобою" зовні оформлені... од звірів людина може захищатися усіма способами, навіть рушницею, а від цих - чим? ні моралі, ні совісті, ні закону для них не існує, звісно, і Бога в них нема... то як захищатися од людиноподібних звірів?... хіба опуститися, як вони... але - цього вони несвідомо і прагнуть - витравити із людини людське (тобто, Боже...) і перетворити її на собі подібного звіра... захищатися від людської зграї - ніяк, можна піти - обтрусивши порох з одежі своєї і "сандаліїв" своїх... для чогось же такі ситуації виникають, може, щоб учитися розрізняти, повірити! що є люди, а є - звіролюди... але ж - "возлюби ближнього", "ворога возлюби"... ну, ворог - це все таки людина, певно, а як стосовно звіролюдей?.. думаю, їм треба співчувати отже, все-таки возлюбити я їм співчуваю і - Бог свідок - не бажаю їм зла, тільки прозріння, просвітлення
я двічі опинялася серед оскаженілої збитої докупи зграї - перший раз це була зграя звірів, другий - людей... різниці ніякої... звірину зграю вдалося відігнати, людську - ні...
"Наскільки я сама не вірю в добре у людині..." - пані Анно, я вірю в добре у людині, тому страшенно дивуюся, просто не можу осмислити, як "таке може бути- вони ж люди..." певно я так і не народилася у дану реальність до решти... напівнароджена...
дякую Вам за увагу, рада Вам...
...і очі у них - дном дивляться, закриті і замкнено-заіржавлені пудові навісні замки з давно загубленими ключами... і це не образ - це "картинка з натури"...