І вип’є сонце слід на спориші.
І світ мене відпустить – і забуде.
Але чомусь печаль не тисне груди,
Й обурюватись серце не спішить.
Мізерна мить у сонмі поколінь…
Краплина у обширі океану…
А я – володар Всесвіту і бранець
Яку залишу пам’ять на землі?
А час мене глузливо дотина:
« І ти, козаче, досі лиш питаєш?
Прийшла пора збирання урожаю,
І збіжжя відправляти до млина!»
Та я живу, немов ще сотні літ
Мені Всевишній зопалу відважив.
Ані тривог, ані ажіотажу,
І ще не снився навіть заповіт.
Рощу дітей, висаджую сади,
Як і завжди – у вільному польоті.
І відкладаю на далеке потім
Даремний намір карбувать сліди.
...сади УЖЕ ростуть, гойдають в кронах
сліди думок, бажань, печалі й мрій!
Любові й совісті скоряючись законам
живуть сини... Безслідний крок? - Не твій!
і - з роси та води тому, хто цими словами свою та інші душі поїть! то ж підзаголовок так і проситься: "мій екзистенціалізм!" - вся мудрість днів і бажань, сутності життя і стану душі людини, вірніш, - чоловіка...
(колись, неодмінно колись на постаменті буде виведено одне прегарне слово: "ЛІРИК!" і мені кортить такого стилю здобути: красивим словом, простим і довершеним так само красиво сказати про найкрасивіше - про життя своє тут)
