Осягнути цей погляд, напевне, не дано нікому.
В нім зачаєна зваба й таїна мільйонів предтеч.
Я розбився на друзки , але – ані титли, ні коми,
Лиш оскома пізнання, як хвиля цунамі, росте.
Я сахаюсь полону – нащо заспіль пожмакані ночі,
Де на мене чатують страждання новітніх Голгоф.
Але погляд цей дивний мене вже доконче зурочив.
І отут не поможуть змуровані прихистки строф.
Я прошу Вас, прошу – погасіть буйноніжне проміння
Вам же порух один зачарованих вій і повік.
І, можливо тоді, і наступить моє воскресіння.
А до того, повірте, навіки пропав чоловік.
хто не повірить - покається. а я - так перший на віру прийму оцю сповідь пропащого чоловіка! (лише ота оскомина, оце мене лякає у кожній долі чоловічій: нема гіршого - бути спраглим вік і не спити з джерела животворного. щоб воскреснути, від погляду тих очей воскреснути!
ох,Вікторе..і ще шляпку зніму 
