Здається, мені вже увійшло у звичку писати мінорні листи...
Ти ревнував мене до попередніх адресатів.Даремно, милий. Краще, коли пишуть любовні записки. Це означає, що поряд з тобою щасливі...
Цьогоріч аномальна зима, тепла та лагідна, м'яка, мов кошеня з корзини. Не така як ми з тобою мріяли. Ми не пили гарячого какао у кав'ярні напроти, тому що пухнастий лапатий сніг випав чомусь не у нас, а в штатах. Надворі сяє весняне сонечко, небо чисте, мов сльози вчорашнього болю і хмари, вони, мов пір'я, розсипане аби як хитромудрим бешкетником вітром.
Загалом усе стабільно. Місто шумить. Ми не помітили, та, знаєш, зараз січень. Не дивно, схоже на ранній березень. На півдні цвітуть первоцвіти. А підсніжники на столику в кухні, куплені ще в минулому році зів'яли так і не розкривши оченят.
Мені без тебе холодно.Я відчуваю твою відсутність шкірою. Мабуть, я ще так само сильно закохана в твої очі. Я тікаю від твоєї відсутності, тікаю з нашого дому, де її так багато, тікаю туди, де відчуваю її шкірою, а не серцем...
Наша маленька зимова кав'ярня вщент забита галасливим людом. Я вибрала столи к навпроти вікна. Чекаю замовлення.Надто довго... Змерзла... З дверей сквозить у душу. Морозить. А надворі +8. А ось і чай! Гарячий, з медом, - привіт з безсніжних гір. І в'ялені вишні замість родзинок. Все як ти любиш.
я трішки пропала 
