Плакали вікна, і небо злилось,
Сіра моква оповила.
Хряпнув дверима у тамбурі хтось,
Кожне купе, як могила.
Потяг, що свиснув не раз і не два,
Ніби в імлу провалився.
Тихо вагоном бреде сатана:
Хто на той світ забарився?
З вирви дрімотного тяжкого сну
Голос на світ Божий просить.
Хочу сказати спасибі йому:
Душу тривожити досить.
Збігли дерева уздовж полотна,
Знову мелькнув полустанок.
Запах вагонний не терпить душа.
Де ти, ну де ж ти, мій ранок!
Ранок прийшов перестуком дверей,
Марним людським метушінням.
Мало навколо щасливих людей
Із українським корінням.
Потяг вистукує пісню свою,
Дражнить в вікні перша зірка,
Темінь байдужно ховає брехню...
Отже, самотньо і гірко.
