В дурних дитячих казках все зовсім не так. Відьми – не зім’яті старі леді з ворожими поглядами, а чарівниці, які загоюють душевні рубці та виліковують від смертельних недугів. Вони не літають на мітлах, а ходять босими ногами по траві, харчуючись енергією світла та смакуючи холодну росу. Вони не живуть у лісі, не варять диво-борщі над іржавими котлами, не читають нудних і довгих заклять. Вони не отруюють красунь, не полюють на принців, не ночують на кладовищі. Китайські божки зліпили чародійок із серцевини Сонця, Да Вінчі малював відомих дів-фурій, а Будда і Шива кохали їх до нірвани. Хрест, осиковий кілок, свячена вода – всього лиш атрибути рольових ігор, а практики інквізиції – комікси, які розмальовують нудну сторінку історії. Вони такі дикі, тривожні й до біса вперті. Дивні створіння. Космічні. Болотні. Астральні. В їх очах цвітуть маки, барвінки та лілії, на руках розмальовані мапи життя інших людей, а душа – чиста, кристальна, п’янка…
Але, коли два ченці, які яро ненавиділи й відкрито зневажали жінок, написали книгу-абсурд, то почалася війна за виживання. Відьом палили, наче сірники на кухні: одна за одною горіли, іскрили, сичіли від болю. Ковен зникав із геометричною прогресією, сил меншало, а веретен нервів вже зіткав партію колючих гамівних сорочок. Їх вистежували, а вони ховались. Їх шукали, але не знаходили. Їх винищували, а вони повертались. Відьма живе у кожній жінці, і це зовсім не шизофренія, а полотно під портретом – та сама невидима сутність…
Агов, чого засумував, палач? Вогонь – це моя стихія, і я тут Верховна. Його поцілунки, наче груша медова – лише надкусиш, а солодко буде весь день. Думаєш, я розвіюсь із світанком й зникну від подиху вітру? Любий, відьми не горять, а лише перероджуються у сильніше зло…
