|
Я нікому не скажу. Та ніхто й не повірить. Я пишу це для себе, щоб заспокоїтися. Тиждень тому в метро я дещо бачила. Як завжди їхала на заняття. Звичайний ранок, яких сотні. В моєму вагоні, що пхався з Лук'янівки, сиділо і стояло з десяток людей: лисий чоловік у плащі, бабця, тутешній яппі з ідеальною фігурою і в ідеальному костюмі, підлітки, обвішані різними ґаджетами, білява жінка з дитиною, дівчина в спортивній куртці з рожевими навушниками, ще хтось і я…
Не знаю, з чого все почалося. Як вони завозилися. Як зрозуміли, хто з них хто. Перше, що мені зараз згадується, це те, що дівчина в навушниках тоді якось напружилася. Вона стояла осторонь, слухала плеєр, прикривши очі, намотуючи волосся на палець, а потім здригнулася та уважно подивилася в інший кінець вагону. Все сталося за якусь хвилину. Дівчина зблідла та відсахнулася, але позаду неї було скло. Тоді вона набрала в легені повітря й почала рішуче рухатись до середини вагону. Там сиділи мама з донькою. Раптово ожив яппі. Його портфель випав з руки. На чоловіка подивилися. Пацани з планшетами почали штовхати один одного ліктями. Бабуся хотіла було показати йому пальцем на портфель, але бізнесмен не звернув на неї уваги. Дивлячись спідлоба, він почав стрімко наближатися до центру, до дівчини, до жінки з дитиною. Він різко та грубо відштовхнув лисого чоловічка, той звалився й застогнав, а ми всі завмерли. Хлопці почали знімати відео. У нас завжди так: когось вбивають, а поряд стоять збоченці-вуайєристи та знімають це на свої телефони. Що було далі, важко описати. Це не те, чого можна очікувати, а очікувати можна найгіршого… Піджак і сорочка тріснули на ньому. Через тріщини стало видно, що його м'язисте тіло вкриває густе чорне волосся і воно немов… продовжує рости. Я пам'ятаю, що в той момент в мене льодяник випав з рота, а бабуся зойкнула та почала хреститися, коли руки яппі стали перетворюватись на лапи. Перелякана мати обняла дівчинку. Обох трусило. Яппі дивився на них. Жінку і дитину загородила дівчина, зриваючи з себе рожевий плеєр та інші атрибути цього світу. Вона схопилася рукою за металевий поручень. Людська оболонка немов злізла з неї. Тепер її вкривали луска та пір'я. Чи то хижий ящур, чи то птах з велетенськими крилами, кольору яких я не зустрічала на землі до цього моменту, швидко переміщаюсь по поручнях, люто чіпляючись за них кігтистими лапами, кинувся на кремезного вовкулаку, обвішаного білими та чорними ганчірками - залишками розкішного дорогого одягу. Вони зчепилися на смерть і, я думаю, що заради життя. Пасажири в паніці розбіглися по кутках, а потяг завивав і його кидало з боку в бік. Ніхто з людей не хотів, щоб до них наближалися мати з дочкою, адже саме до дівчинки, до її світлого волосся, червоної суконьки намагалися дотягнутися гострі вовчі пазурі, адже саме його чорна паща, з якої летіла рожева піна, вже двічі була в кількох міліметрах від малої. Птероящур став серйозною перешкодою. Бідолахи намагалися сховатися під сидіння. Жінка верещала, а дитина навпаки - мовчала. Нарешті тому, хто колись був яппі, вдалося встромити зуби в шию дівчини-птаха. Вона закричала, як це роблять люди. Поступово її голос став нагадувати крик пораненого хижака. Її крило застрягло у вікні і пір'я разом із плоттю стиралося об стіни тунелю. Вона роздирала його груди кігтями, а я зрозуміла, що хочу їй допомогти, але нічого не зробила. Її довга шия вигиналася та крутилася, поки дзьоб на потрапив в жовте око вовкулаки. Він відпустив птаха, завив і, відступаючи, а він ходив на двох ногах, зігнув кілька поручнів. Щось прозоре стікало по його морді. У птероящура була скривавлена шия. Електронний голос оголошував "Золоті ворота". Я була впевнена, що вже сива. Люди стогнали та плакали. Один з підлітків наробив у штани. В центр вагону вийшов "ще хтось", про якого я згадувала на початку своєї розповіді. Нас у вагоні було десятеро. Саме його обличчя я й досі не можу пригадати, думаю, що ніколи і не пригадаю. Перед самою зупинкою потягу він уважно подивився на симпатичне дівча та заплакану матір і, здається, кивнув та посміхнувся їм, а потім витягнув довгі худі руки вперед і двічі плеснув в долоні, як це роблять, коли хочуть вимкнути світло в кімнаті. Ще якусь мить його погляд затримувався на людях, на мені, а потім у вагоні стало темно. За секунду світло відновилося, двері відчинилися, а монстри разом з невідомим зникли. Ми почали вибігати на станцію як божевільні, на нас і дивилися як на божевільних. Мати несла малу на руках, а та втиснулася в її плече, білі косички розвивалися. Хлопці бігли переді мною, у одного, того, що наробив, точно був шок, а другий тицяв пальцем на свій планшет і казав другу: "Та ты посмотри, тут ничё нет! Только темнота!" Позаду шкутильгали лисий чоловік, який тер плече, та бабця із сумкою. Всі ми зупинилися на ескалаторі. Всі ми поливали прокльонами цей винахід людства. Всі стояли майже поряд і не дивилися один на одного. Боялись знайти в очах сусіда підтвердження того, що все це сталося насправді. Хотіли розбігтися скоріше, забувши всі жахіття…
Ніхто й ніколи.
Ніхто й ніколи цього не забуде. Тиждень тому в метро перед нами розверзлися земля і небеса. Чи то ангели, чи то що по-гірше билися за душу дитини і цього разу була нічия. Вони серед нас. Охоронці, замасковані під звичайних людей. Винищувачі, яких на перший погляд не відрізниш від… від себе. Між ними боротьба за наше життя і за нашу смерть. Я не знаю, чому цього разу все було так явно, чому вони наважилися не приховувати своєї сутності, б'ючись за дитя так відчайдушно… А є ще хтось, хто встановлює між ними рівновагу, хтось, чий погляд назавжди викарбувався на наших сітківках і лякає більше, ніж монстри, і приваблює більше, ніж будь-що в житті. Саме через цей погляд ми не користуємося метро та мовчимо про те, що сталося. Ніхто з нас не скаже нікому ані слова.
ID:
573429
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.04.2015 13:42:13
© дата внесення змiн: 10.04.2015 19:01:54
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
так має бути
