Як болячи ковтати це повітря,
Коли душевний біль болить,
І серце рветься на частини,
Безжально там вогонь горить.
Ті сльози що пішли щокою,
Нагадують осінній дощ,
І під дощем гуляли ми з тобою,
Що ж тільки серце ріже, що ж?
У чому лиш вина тих хто кохає?
Даруючи лиш цим себе,
Душа лишень надією вважає…
В долонях серце віддано несе.
За що цей біль у грудях тисне,
Безжальний він таки завжди,
Перед очима спогади повиснуть,
Їх бачиш так щодня лиш ти.
І що це за жорстокість що з’явилась,
І вбила мить життєвих почуттів,
Це стало все доволі досить швидко,
Ти не гадав й ніщо не розумів.
Ти вірив до останнього в надію,
У ту щасливу мрію у життя,
Та лиш тебе і зрадило кохання,
Взаємності у ньому так нема.
У чому лиш вина тих хто кохає?
Хто душу й серце віддано відкрив,
Усе чого лишень він так бажає…
Та так його й ніхто не зрозумів.
У чому лиш вина тих хто кохає?
Напевно лиш в коханні є ця суть,
Адже лиш той хто віддано кохає,
Себе нажаль у всьому так винить.
А.А. Отченко
