Знечулення ще провисає ниткою цупких доторків на твоїй шиї. А ти кидаєш його в полум’я білого накрохмаленого комірця. Відтоді й ведеш дороги свої власноніж, відмовляючись окидати церкву, в якій ти не вже приймеш ні хрещення, не обвінчаєшся, не зустрінешся трирукавним вітанням. З того часу, як ти надпила глек заборон, насолод, шлях тобі туди закрито. Вночі,звісно, можеш цілувати двері, дертись туди. Та голос вітру відведе тебе в поле. Голос жаги, німої трави, покладе на долівку. Враз чиясь гаряча рука ляже на твоє змарніле лоно, почне рухатись усіма стежками твого тіла. Воно справді гарне у сяєві зірок-свідків, які потріскують своїм піднебесним шалом. Ніщо говоритиме у тобі набагато доречніше, ніж можеш ти. Так у тобі зроджуватиметься ритуал, який спочатку позбавив тебе власної наготи. У тому кістяному яру, де лежав досі портрет коханого на чорній нитці, тепер лежить голова звіра, який зверхньо дихає, ніби хоче, щоб ніч замовкла, щоб замовкло усе, щоб і його голос увійшов до тебе. Це продовжується надто довго, настільки, що ти прагнеш припинити дихання, обираючи свідому смерть. Постать коханця вгрузає у землю, а з нею і ти. Отут і могила. Отут і смерть після пристрасті, бо ти захотіла дізнатись її початок та кінець. Враз зоря вирішила зглянутись над тобою: вона виймає тебе із землі, обтрушує та обпалює, мов гончар глину, своїм несхвальним поглядом.
Через хвилю, здіймається пам’ять, глузд на поверхню,верещить півнями, тож ти прокидаєшся. На тілі видніються шматки трави, грудки ґрунту, ти вся пронизана їдкими, млосними пахощами. Затуливши рукою цівку сонця, що пронизливо лізе в око, розумієш,що треба вставати. Ранок у монастирях має бути вчасним. Ніхто не має права пропустити вранішню молитву.
ID:
571554
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.04.2015 01:31:41
© дата внесення змiн: 30.12.2021 00:57:14
автор: Олена Ганько
Вкажіть причину вашої скарги
|
