Пора вже б пізнати підступність трибун і плакатів,
Та знову купились на змагу солодких речей,
Залили водою від гніву палаючий кратер,
Від клятв і обітниць серця переповнював щем.
І ми прикипіли до нашої нової віри,
Поклавши надію на кров’ю омитий престол.
Та маємо звичку слова ваші справами мірять,
Хоч знали напевне – ніколи не буде на сто.
Вже душі сумирні терпіння набрались по вінця,
В чеканні навшпиньки – аж закам’яніли – звелись,
А книга лишилась відкрита на тій же сторінці,
Глузливо скривився оновлень непочатий лист.
Зате ви навчились хапати друг друга за груди,
Не бачить проблем, яких вже нагромадивсь огром,
Та спритно відкрили нові українські Бермуди
Куди провалилось безслідно народне добро.
Як зручно сьогодні всі біди валити на Рашу
І паперть всесвітню за звичкою не покидать.
В країні юдолі багатий стає ще багатшим,
А для посполитих лишились кресало й вода.
Шановні панове, прошу – не розхитуйте човен,
Поглине безодня, якщо не тримати стерна.
Як будем дивитись, запродавшись, в очі Дніпрові?
І що ми, прокляті, залишимо внукам й синам?
так их, Виктор. жаль только, что им наши стихи опасны, как слону комар, но всё равно это нужнее, чем байки про войну до победы.
Ви праві!!! 
