Одного разу Бог Всевишній
Дітей народів всіх зібрав.
І, си́дячи на троні пишнім,
Таланти о́ним роздавав.
Француз вподобав елегантність,
Германцю Бог порядок дав.
Поляк придбав до то́ргів здатність,
А росіянин владність взяв…
Обдарувавши всі народи,
Всевишній вже збирався йти.
Аж раптом бачить на порозі
Дівча́, що не змогло зайти.
Вінок з червоної калини
На голові її горів.
Сорочку вишиту в дівчини
Барвінок синій переплів.
Руса коса спада́ додолу,
Обвита стрі́чками уся.
Така краса навіть в престолі
Не часто зустрічається.
«Хто ти́?» - Спитав Господь дівч́ину, -
«Ти запізнилася зовсі́м.
Дарунки роздані. І нині
Вертаються додому всі.»
«Я українка», - відповіла
Дівчи́на, зашарівшись враз,
«Як й всі народи я б хотіла
Дар божий при́йняти від Вас.
А йшла до Вас я крізь негоди,
Крізь весь знедолений мій край,
Крізь сльози, війни й недоѓоди,
Добралась пізно в небокрай.»
Всевишній Бог підняв правицю:
«Безцінний дар даю тобі.
Красу і мирність, як годи́ться,
Й пісні дзвінкі візьми собі».
З тих пір на мирній Україні
І літом, й взимку, й навесні,
Дівчата, найгарніші в світі,
Співають радісні пісні.
Гарно. Але дівчаті вже час стати елегантною, пунктуальною та незалежною.
