Я би хотіла взяти себе в руки,
Та просочуюсь крізь пальці іменем
Твоїм.
Весна жевріє на дні,
До якого підіймаєшся вверх,
Щоби падати, падати,
Бо не зможеш літати.
І так вогонь усіх сподівань
Нидіє, розпорошуючись
На неіснуючі дати.
Довіряючи сонцям,
Відмовляюсь від походжань
Дорогами своїми,
Бачу розріз надвоє.
Тільки схоплення не віддячить
Вітанням.
Тінь відкинула світло,
Хтось побачив мого двійника,
Хтось приборкує його
Тяжінням до наївних рукостискань,
Хтось виїдає мою серцевину,
Хтось – це і я,
І таке недоречне ти.
Як цвітуть асфоделі,
Горнись до землі,
До її млості, солоду.
Не лягай до змертвілого тіла,
Не цілуй лускатість змія.
Ця любов випече на твоїх устах
Нову мову,
Яку знатимеш, на нещастя, тільки ти.
