– Мені подобається бути собою, – говорила вона сама собі.
Мені подобається моє обличчя, коли не дивишся у підступне дзеркало щогодини, не шукаєш у собі безліч недоліків, коли забуваєш якого кольору намальовані губи, чи відблискують сьогодні очі, чи пасує нова зачіска, форма брів, курносий носик.
Мені подобається моє волосся, коли до нього не торкаються брудними ручищами незнайомі люди, намагаються відчути його на дотик та шовковисть, ніжно пестити чи пристрасно вхопитися й потягнути до себе, ніби криком доказуючи про свою владу та всемогутність.
Мені подобається моя ніжність, яка не дістається нікому на світі: тихо сидить у коморі десь там під серцем, фальшивить душевні арії, грає на скрипці, пише романтичні вірші, читає молитви, які не призначені для людських вух, відспівує залишки мертвих емоцій, гріє ласкою тільки мої думки, які також подобаються, і які ніхто ніколи не почує.
Мені подобається писати гучні промови на політичну тематику, які можна вишукано читати в голос на самоті, несамовито критикувати суспільство за аморальність, грозити Бастилією інертним депутатам, проявляти неперевершені ораторські здібності на публіку із стін, ліжка та шафи.
Мені подобається впадати у сплячку, цей нічний контрнаступ фантазій і мрій, споглядати химерні картини, шукати нові види тварин та рослин, вбачати незвичні поєднання кольорів, відчувати дивні емоції, переживати пригоди, видумувати історії із хепі-енд’ом та невпинно шукати принца у сні.
Треба вимити посуд, а тягне розбити. Треба прибратись, а тягне наробити ще більшого безладу. Треба вмити обличчя, а тягне намалювати фарбами усмішку. Треба сміятись, а тягне ридати. І це не лінь, Господи – це відчай…
жаль, часу малувато 
