До чого ж мені затишно з тобою!
Дивлюся в очі щиро і відверто,
Ділюсь з тобою радістю й журбою,
Усім – усім, що мається на серці.
Не знав до тебе ні одної в світі
З якою би отак: душею в душу.
Всі одкровення, як весняні квіти,
В своїй душі оберігати мушу.
Душі твоєї дзеркала привітні
Мене ласкаво держать у полоні
І ніжності твоєї дивоцвіти
На серце мені ллються крізь долоні.
Тому і вдячний я тобі безмежно
За кожну мить даровану у днині.
Тебе цілую ніжно…обережно…
Як найдорожчу на землі людину.
Тебе ціную так, бо ти – єдина,
У кому від життя усе що маю,
Бо ти підеш надвечір в морок сивий,
Де біля тебе місця ще не знаю.
І будеш там аж дві доби предовгих,
Аж дві доби, що тягнуться, як роки!
Чекатиму невтомно знову й знову
На милу пісню твоїх легких кроків.
Стікає час, немов вода нестримна
І знов, з тобою - назавжди прощаюсь,
Аж поки повернеться мить щаслива,
Де знов не буде суму та відчаю.
28/01/2015
Ваша поезія мені до душі ! Світло , просто І так душевно! Пишіть - це ваше покликання!
dovgiy відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам, за такий теплий, щирий відгук!
А щодо покликання... Часом воно мені як хвороба. Особливо, коли життя зводить з людьми абсолютно байдужими до поезії, до отого найінтимнішого з яким виходиш до них. У кращому випадку сприймають за дивака, насміхаються мало не в очі. Чи Вам таке знайоме?
