Вона ішла, як всі ідуть повстанцями:
Уперше і востаннє у житті.
Вона ішла... А в серці була Франція,
Світились ясно очі молоді.
Вона зняла свою селянську сукню
І закувала тіло у метал,
Можливо, вперше взяла зброю в руки,
А потім... на вогня́ний п'єдестал.
Вона подарувала їм свободу
В свої невинні дев'ятнадцять літ.
Віддала всю себе цьому́ народу,
На цій землі залишила свій слід.
Король по голові колись погладив,
Зневажливо змовчав: "Ох ці васали,
Я стільки років правив і провадив,
Вони ж собі заберуть мою славу"
А їй же того зовсім не хотілось
Душа була просвітлена і чиста,
Була в'язниця... А вона молилась.
І плакав Орлеан - вже вільне місто.
Ось полум'я вже обпікає п'яти,
А Франція спуска додолу очі,
І лиш Господь прийшов її забрати,
Ту, що сплатила за слова пророчі.
Напевне ж бо, вона, як всі дівчата,
Хотіла хоч би трохи ще побути,
Напитися життям і покохати,
І кислий відсмак зради цей забути.
Вже загорілась сукня... Обпікає.
Не здатні сльози болю загасити.
А Франція мовчить. Її немає,
Коли горять її вчорашні діти.
