Гірський мій Ті́кичу,
дивлю́ся на спокійний плин –
на кожен русла плавний ви́гин –
і плачу…
воло́тцем очеретяним розчулено тремчу,
човном до берега приковано мовчу,
Гірський мій Тікичу
пливуть, як хмари, над тобою верби
у флері романтичної журби,
у паволо́ці злотору́сої задуми…
пірча́сту зграйку суму
плю́снули в небо дикі голуби
злітаються з горбка, із висоти,
полишивши обійстя і госпо́ди,
чорнорозкрилені, як во́рони, горо́ди –
спішать із Тікича Гірського воду пити,
допастися його снаги і вроди
…і на ту сторону з високого моста,
по са́мі вінця небокраю,
звивається між рівнопі́ль і грає
Гірського Тікича шовкова лента:
упійманим карасиком стриба́є
у перевитих променем осо́ках –
то зблисне ясно і сліпучо срібним боком,
то знову межи вербами щеза́є
… в обидві сторони з високого моста
не тільки оком – серцем зрячим
бачу:
така проста натхненна Красота…
і я –
не те, щоб навіть плачу,
а сльози, не питаючи, течуть,
як ти,
Гірський мій Тікичу…
24.01.2015
не тільки оком – серцем зрячим
бачу:
така проста натхненна Красота… - так можна відчувати лише серцем, пропустити крізь нього справжні живі емоції і вихлюпнути їх у такі хвилюючі світлі рядки!.. Мабуть, ніщо так не заспокоює, як краса довколишнього світу - особливо, улюблені куточки, куди завжди хочеться повертатися, щоб напоїти душу цією красою і відчути умиротворення...
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую, Вам Наталю, так... там було умиротворення... там - Красиво
воло́тцем очеретяним розчулено тремчу, човном до берега приковано мовчу...
у флері романтичної журби, у паволо́ці злотору́сої задуми…
Я РОЗЧУЛЕНА... ЯК РАЗ СЬОГОДНІ УВІ СНІ БУЛА У РІДНОМУ СЕЛІ... ПРОКИНУЛАСЯ, А ТУТ ВАШІ ГЛИБОКІ РОЗДУМИ, ТАКІ СХОЖІ НА МОЇ, АЛЕ ВИСЛОВЛЮВАТИ ТАК НЕОРДИНАРНО І УНІКАЛЬНО МОЖЕТЕ ТІЛЬКИ ВИ!!!
