Там сіріє межа цілунку твоїх хмар
І приборканої горизонтом землі.
Хтось посіяв у тобі радість відлуння,
Милість спочинку, ніжність,
З якою ти кладеш мене на долоні світу.
Тільки ж мене мучить марево
Тобою зронених слів.
Хочеться розчути, але
Надто голосно потріскують зорі,
Надто боязко дихає вітер
У потилицю,
Надто крихко приходить зима.
Я навчилась любити цей навальний час
Лише з утратою кола долонь.