Джмелями роє мозок,наче дзвіницю квітки,що пахощами ладона дає напрямок нектару дорослій думці.що визріла в сотах правди,а мо ́ їй спокусниці словесниці щирості.
Зіткана паралель думок тягнеться крізь призму роси,що вмиває нас сльозою вічності і прозріває глибше геолорозвідки.
Зовні ми якісь схожі,які ж ми різні з сере́дини.Не ободовою кишкою,чи
яйцеклітиною,що визріває в нас,щоб відтворитись.Навіть не дзеркальними вродженями внутрішніх органів...ні,ні,ні.
Наш внутрішній світ,калейдоскоп неповторності.Душа,що дивиться очима
всього внутрішнього,видає себе непомітно.Тут немає метеозалежності,але
вона настрійноподібна до сталої космічності.З глибиною незайманості міжбрівної зіниці,все глибше проникаємо в надри свого Я,розуміючи,
що нишпорити у власних кишенях своєї свідомості незручно.Ми закриваємось мушльою Всесвіту недоторканості і наче стабільнотсті нашого часу.
Та чи це було б нам,постійністю маятника нашого бажаного чи байдужого?...
Дерево дозрілість плода визначає саме,скидаючи його в простір для самозбереження.
Ми є і плід і дерево в однчасі.Плодом прийшли,відійдем деревом,що доповнило гіллям,відродило вже свої плоди.
Допоки вібраційно наш внутрішній світ,вулканічно
шарпає,підгукує,тріщить горіхами над гріхами,попахує ладоном правди,символізує незвіданість, доки і не перечить нашому співіснуваню.
Джмелі нароїлись вдосталь,зібрали пилок з квіток-дзвіниць,що притрусить всі види квіткового раю,мирно покидають мозок,для дозрівання думки молодняка,що завоскований надійно в сотах,а словесна щирість буде надійно вигрівати до подальшого взлету.
Хоть и замысловато, але вельми цікаво зображено життя наше в непрозорості прозорості. Від ростка до дерева і плоду по всіх пагорбах буття непростого сьогодення.
Я значно простіше сьогодні відобразив.
Плискас Нина відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
