Заходить сонце, незабаром ніч
І затихають нездійснені мрії.
Скидаю день, як ношу з пліч,
Лягаю стомлений в надії,
Що взавтра запалає знов
У сяйві сонця день новий,
Він буде без кайданів і оков,
Які тримають подих мій.
Так, задихаюся в людській неволі.
Я не з таких, як всі.
Не дав мені Господь такої долі,
Щоб шанувати вмів усіх.
Хіба в мене, у сина,
Що був не прийнятий селом,
Знайдеться та нелюдська сила
Піднятися з одним крилом?
Піднятися можливо зможу...
Та із прожитих мною літ,
Не знаю я, що взяти у дорогу,
У свій скалічений політ.
Дитинство? Що було пропите
Батьками рідними... Так є.
Нитками чорними пришите
До спогадів про інтернат і не дає
Відчуть себе таким, як ті,
Що ходять по ту ділянку огорожі,
Не в "інкубаторськім"пальті.
Я не такий, на них не схожий.
Ні, мати з батьком не любили,
Дітей народжених своїх.
А Доля-мачуха по людях розтулила,
Як цуценят усіх.
І душу, яка вже кровоточить,
Торкатися не дам нікому.
Крім Бога, якщо до себе взять захоче,
Лише йому довірюся одному.
Не легко звіру серед люду,
Не стерпно і мені тягар нести.
І кожен раз у вечері я буду
Скидать гріхи, щоб взавтра знову возвести.
січень 2008
