|
У своїх тремтячих руках старенький Вовкула ніс шматочок вафельної цукерки. Він сів за стіл, де на нього уже чекав великий кухоль заварного чаю із різноманітих трав та ягід. Вовкула уже вісімдесят років свого життя, з дня у день, кожен вечір зустрічав сидячи за стареньким дубовим столиком визираючи у вікно з бажанням когось там угледіти. Він на когось чекав?
Його будинок не відрізнявся охайністю, та уся захаращеність додавала інтер’єру особливого шарму. Такого як і належить самотньому строму дідові.
Він писав листи, та ніколи не відправляв їх. Він не знав адресатів. Натомість Вовкула ховав їх у велику шафу, а через деякий час діставав і перечитував. Йому подобалось з них складати книги розписуючи кожне речення на листок чи два із роздумами про вічне, та маленьку магію, що завжди робила молодшим.
І ось одного разу я знайшла цю книгу: запилюжену і й змарнілу від темного сховку. Вона не була такою звичайною, як ми звикли. У ній була казка, що неодмінно змінила моє життя. Тому я хочу, щоб вона змінила й ваше.
- Дядьку, можна розказати?
- Про що, дитинко?
- Про книгу…
- Кхм… Якщо ти не боїшся впасти й злетіти одночасно потягнувши за собою й інших, то нехай. Мені вже нема чого приховувати. – пробурмотів і вийшов за двері.
_____
Це був холодний зимовий день, коли в одному маленькому будиночку загорілось світло. Воно спалахнуло так, наче це був останній вогонь надії на цілковитий порятунок. Ніхто тоді іще не знав, що той запилюжений ліхтарик загорівся не дарма.
_____
- Сьогодні до мене заходив Лео. – увірвався у двері вусатий чоловік із сокирою у руках.
- Як це? Марку, заспокойся. Нащо тобі сокира? – здивувався Вовкула.
У брудних сірих штанях стояв Марк із стурбованим обличчям дивився на сусіда. Сокиру він взяв з собою випадково. Вдома рубав дрова, та несподівано до нього завітав гість і той щодуху побіг до дядька.
- Марку, присядь. Що сталось? Поклади ж ти цю сокиру, бо ще покалічиш когось… - всаджував в крісло чоловіка. – Ти чай будеш? – запитував ніби нічого й не сталось.
- Який чай, дядьку?! До мене ж Лео приходив! – знервовано прокричав Марк.
- І що той Лео тобі сказав? – сьорбаючи з ложечки щойно запарений чай Вовкула.
- Він дав мені камінь. – дістає із кишені маленький блискучий смарагдовий камінець, - Ось. – протягує дядькові.
- І що ще сказав? – придивляється Вовкула і задумливо опускає очі до долу.
- Я не пам’ятаю… Щось там про «свій час», «дівчинку» і ще щось… - знервовано. – Вовкула, в мене діти, жінка. Який іще камінь? Нащо він мені?! Я про Лео ніякого добра ще не чув і оці його «жарти»!.. – поклав на столі камінець. – Нехай він побуде у вас, а?
- Добре, лишай.
____
Марія поралась у будинку, коли в двері голосно загрюкали.
- Хто там? – запитала жінка.
- Відчиняй, стерво! - почувся грубий чоловічий голос.
Господарка швидко відчинила двері:
- Серденько, де ти був? Робота ж закінчилась ще о четвертій.
- Заткнись, суко!.. – ляпасом відповів Орест дружині.
- Їсти будеш? – з байдужістю мовила Марія, бо уже давно звикла, що її чоловік приходить п’яний.
Нещасна й ображена жінка витерла руки об фартух й пішла на кухню досмажувати вечерю.
Подружжя Ореста та Марії нічим не відрізнялось від інших: чоловік ходив працювати на ферму, а його дружина сиділа вдома, та й обістя нічим не гірше від інших було. Єдине, за чим тужила Марія – це за дітьми. Не склалось у них з Орестом малечу вибавити. Та була у жінки таємниця, яку чоловік не знав.
Той день Марія згадувати не любила, але спогади щоночі будили її та не давали спати. У день вісімнадцятиріччя Марії її відчим зґвалтував дівчину, а потім дуже сильно побив. Через деякий час вона зрозуміла, що вагітна. За це її названий тато вигнав із дому та й в селі насміхалися. Тоді їй нічого не лишалося, як тікати в ліс. Там Марії побувати довго не довелося, всього декілька тижнів, аж поки не зустріла його – чоловіка з дерев’яним посохом:
- Я подарую тобі життя в іншому селі. У тебе буде будинок і чоловік. Але натомість мені потрібна буде твоя дитина.
Дівчина погодилась, адже була згодна на все. Їй не хотілося знати як його звуть. Він доглядав за нею у своєму домі до тих пір, поки дівчина не народила. А після пологів дав їй якісь трави і прокинулась Марія уже в чужому селі. Орест виявився єдиним хто допоміг дівчині: взяв до себе жити, а згодом і одружилися.
Кожного ранку вона запитує в себе: «Де її дитина? Як ї звуть і, взагалі, хлопчик у неї чи дівчинка?»
____
Смарагдовий камінець так і лежав недоторканим на дубовому столику в будинку Вовкули.
Він дивився на нього і манив незвідністю. «Чому Лео дав цей камінь Марку? Про яку дівчинку говорив? Чи знав Лео про те, що цей камінь опиниться в мене?» - думки з’їдали старого і спонукали до розгадки якоїсь загадки.
- Потрібно шукати у старих записах. Так – так… Де ж вони? – перебирав Вовкула величезну збірку старих заржавілих ключів, аж раптом зупинився. Камінь ще й досі лежав на столику.
- Варто його сховати кудись… У якесь таємне місце, про яке буду знати тільки я. – побіг до смарагду і сховав у маленький мішечок, щільно зав’язав і заховав у найпотаємнішу схованку свого дому: між старими в’язаними шкарпетками його бабусі і зламаним дерев’яним годинником в тумбі біля ліжка.
____
Ця ніч вкотре не давала їй спати. Чи то від нав’язливих снів чи то від печіння шкіри щоки, що ще декілька годин тому постраждала від сильного ляпаса такого дорого їй чоловіка.
Орест міцно спав, коли Марія збирала в сумку необхідні їй речі. Вона збиралася в дорогу. Їй найбільш за все хотілося віднайти той будинок, того дивака з посохом і дізнатися, де її дитина. «Більшого вона й не проситиме» - думала і поспіхом натягала чорного чепчика на русяве заплетене волосся.
Селище спало, а собаки голосно гавкали їй у слід. Здавалося, що попереду не така вже й довга дорога. І вона точно знала, що знайде його. Чого б їй це не коштувало.
____
Він йшов розгулюючи стежкою посеред лісу, не зважаючи на гуркіт з-за пагорба «сивої» долини. Чоловік рухався впевнено та рішуче, не оминав калюж, яких побільшало із приходом весни.
Його ноги були в крові, та він не зупинявся. Це було третє селище і позаду вже сотні кілометрів. Закінчилась вода у фляжці. У жовтуватій зашкарублій руці він тримав дерев’яного патика, що добре нагадував посох. Обличчя було добре сховане від несподіваних зустрічей, та з під капюшону добре було видно сірі застиглі очі.
Вчора він був у своєму домі. Він хотів був зайти, та знав, що дядько не пустить. Він був у брата, та той не бажав говорити. Втік, як заєць, що злякався вовка. Так, в дитинстві їх так і називали «заєць» за невгамовну непосидючість та «вовк», бо будь яка дія чи слова виглядали як добре сплановане полювання.
Лео йшов і не обертався. Він знав, що Марк обов’язково піде до дядька і той зрозуміє. Так, Вовкула знайде вихід.
____
У будинку Вовкули ліхтар горів до світанку. Всю ніч він шукав те, про що ніхто не знає, те, що допоможе Лео, те, що дасть підказку для розгадки йому, старому дідові Вовкулі.
- Так! «Історія про смарагдовий камінь», звісно! – згадав він і миттю поспішив до шафи. Там, він колись шукав старі рецепти печива бабусі й був натрапив на цікаву історію, яку потім забув прочитати.
Стілець ледь не перекинувся, коли Вовкула порпався між папірців в пошуках книги. І все ж знайшов. Тремтячими руками він здув пил із тьмяної обкладинки, де золотистими буквами ледь виднівся напис: «Баррагт».
Старий Вовкула добре знав із розповідей бабусі, що таке «баррагт». Будучи малим він часто слухав цісі невгамовні історії Невелли, що здавалися йому казкою. Та він знав, що «баррагт» це наймогутніший у світі магічний камінь. І знайти його можна було лише в місті Зоморрод.Та бабця Невелла мала свої таємниці, які ніхто так і не дізнався.
Вовкула покрокував до свого столу. Він розгорнув книгу, та там були пусті сторінки. Він гортав й гортав, але жодного слова та символу так і не побачив.
- Як же так?! Де ж воно?! Що за чортівня?! Такого не може бути… - сів на стілець і ледь стримуючи розпач поглянув на подвір’я в вікно.
____
Довга дорога плавно розчинялася в тенетах темного лісу, що сонно вітав її у своїх володіннях. Марія йшла неквапливо, роззираючись, аби намилуватись та не втрапити в халепу, бо хто зна, що у тому лісі може статися. Це тоді їй пощастило, а цього разу все може бути інакше.
В кишенях у неї були зернята, що минулого тижня купила на базарі.
- Тьфу, гіркота. – скривлено констатувала і дістала із сумки яблуко.
Марія любила яблука, а особливо солодкі. Вона сиділа на холодній землі й думала, якою буде їх зустріч із тим диваком, та що вона буде робити дізнавшись про дитину. Чи захоче вона її побачити?
Жінка не знала яким шляхом їй йти. В лісі вона натрапила на роздоріжжя, що дуже сильно збило її з пантелику. Не довго думаючи вона вирішила, що піде навмання і не прогадала. Через годину шляху вона побачила миготіння світла та димар. Це було мале подвір’я із горіхом біля воріт. Вона обережно, аби не злякати хазяїна відчинила хвіртку і зайшла.
____
Славне місто Зоморрод уже відчиняло свою браму перед чоловіком із посохом. Місто славетних багатств виглядало занедбаним та відчуженим. Складалося враження, що усі ті розповіді та історії є вигадкою, та себто так, якби він не знав правду. Усе, що нагадувало про минуле – це білий прапор із зображеним на ньому зеленим каменем, що так само як і тоді майорів із найвищої башти замку.
На Лео уже чекали. Великий бенкетний зал, що пашів розкішшю, та водночас показував усю ницість хазяїна цього багатства, відчинив перед блудником свої двері. Він увійшов. В кінці залу на червоному троні сидів король Лаврін вбраний у свій найкрасивіший костюм. Леон йшов до нього дивлячись лише в очі.
- Вечір добрий, Лео! А я вже бува думав, що ти втік чи, може, передумав допомагати мені. – брав у руки гроно винограду король.
- Ваше Високосте! Знаєте, мені немає чого боятись аби тікати. А допомагати я згодився не Вам, а вашому народу. – зняв капюшона Леон і уже відкрито на короля дивились втомлені сірі очі.
З останньої їх зустрічі Лео дуже змінився, його шрам під оком став ще виразнішим і тому довго дивитись на чоловіка ніхто не міг. «Ось чому він так ховає своє обличчя…» - думав Лаврін і безцеремонно поїдав виноград переминаючи його в своїх руках, що робило його потворною свинотою.
- То ти прийшов, бо уже знаєш вихід, чи не так? – зухвало запитав король.
- Не до кінця впевнений,що моє рішення правильне, але здається, що це єдиний вихід.
- Будеш вино, Лео? Спеціально до твого приходу…
- Мені не потрібне вино. Мені потрібна дівчина.
- Дівчина? – посміхнувся Лаврін, - Ну ти даєш, хлопче. Яку тобі? У мене є дуже багато служниць: чорняві, блідолиці, пишне…
- Ні, мені не для утіх.
- А для чого ж тоді тобі потрібна дівчина? – здивовано.
- Для нашої з Вами спільної справи.
- І хто ж вона?
- Лаура. Дівчина, що я колись привів вам із «сивої» долини.
Король Лаврін задумливо сів за стіл, щоб повен різноманітних прянощів, й налив собі ще один келих вина:
- Тільки, якщо для діла. А так… Це найулюбленіша моя служниця. І я б не хотів, аби хтось із якогось приблуддя псував їй репутацію. У мене на неї особисті плани. Знаєш, моя дружина уже не така приваблива…
- Тільки для справи. – запевнив його Лео.
ID:
547421
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.12.2014 00:21:48
© дата внесення змiн: 30.12.2014 00:37:08
автор: Вероніка Стрельченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
