Моя Батьківщино, обранко трагедій
Землице лісів і пшеничних полів,
Та хто і коли твоє лихо прогледів,
Що плодиш сама собі слуг і катів.
Чи думав твій Київ, що підлії внуки
Тебе обікрасти на світ сей прийдуть
А браттям – кайдани, кайдани на руки,
В сибіри далекі рабів поведуть.
Чи винен Богдан, що повірив облуду
І втрутив народ свій в московське багно,
Бо скільки Петро твого виморив люду,
кістками козацькими вимостив дно
Північній столиці. Вкраїно, Вкраїно,
Синам своїм внукам сьогодні прости,
що з тебе зробили велику руїну
І знов на Голгофу волочать хрести.
Щоб знов розіп'яти при битій дорозі,
І босу, і голу на зломі епох;
Вкраїно, Вкраїно у смуті, тривозі
Тебе поборонить, напевно, лиш Бог.
Бо вже того гніту і горя по вінця
Щоб впали навіки кайдани оков
Єднаймося, браття мої – українці,
щоб ворог ніколи вже нас не зборов.
Немов на жнива прокидаймося вранці,
Вставаймо у звазі крізь бурю і грім.
Сьогодні заступить, покриє у праці
Нас Матінка Божа фелоном своїм.
