І
Так весь світ обійшов я: упоперек, вздовж і вплав.
ІІ
Засинав у степу під замріяний шепіт трав, а на ранок рушав у розбуджений сонцем світ.
Мандрував поміж хащі, немов здичавілий звір, й сподівався вернутись: за рік чи за два – колись.
Я ночами у лісі на милість вовків моливсь. Я бував на верхів’ях, куди не зліта орел, де вуста опікають цілунки гірських джерел. Там, між скель мовчазних, – мов та зграя шулік, – вітри карбували самотністю тінь моїх власних рис.
ІІІ
Я життя став вважати за долі жорстокий сміх, як розтринькував гроші в задусі великих міст, як пірнав у розваги, немов у багно чи вир, і до ранку в трактирах дешевим вином давивсь. Став боятися снів – свого відчаю злих химер, тож ночами бруківкою вештався – п’яний всмерть. Я втішався розпустою – тільки б забутись знов в сонмі п’яних шаленств і в обіймах чужих жінок обернутись у пристрасть, у диму та слів завій.
Був веселий і п’яний.
От тільки чи був живий?..
ІV
Я заходив до храму під смі́шки та ґвалт юрби і благав її бога: «Помилуй або убий». Стер коліна об мармур, молився, немов у сні: «Не благаю про щастя – подай забуття мені. Не шкодую про гонор, про титул і давню честь – досі бачу я в мареннях зелень чужих очей. Я загину від болю – не виживу, не зцілюсь!..».
Та ікона мовчала – ні пари з пожовклих вуст.
V
Чергова товари́шка на грішно-безтямну ніч розплітає волосся, і коси спадають з пліч темно-вугільним морем.
Не добре мені й не зле, що цілує вона – мов розпечене срібло ллє, що як пестить – палав би, та тут і ущент згорів.
В неї… очі зелені. Як в тої – з химерних снів.
VI
А химерного болю не вилить, не придушить.
VII
Я рахую монети (лишилося тільки шість) на вино і на дівчину – сонячну та руду.
Я залишуся на ніч, а потім уже піду битим шляхом, та степом, та лісом під вовчий спів.
Повернуся з чужих, остогидлих мені країв я туди, де раніш був мій дім, моя честь, мій рід.
Там колись я узимку долоні коханій грів і вустами зривав гіркі краплі кришталю сліз. Я прощення благав аж допоки забракло слів, та на друзки і скло розбивалось хрипке «пробач».
Через неї – вигнанець.
(Мій біль і моя ганьба.)
VIII
Спомин б’ється у скроні.
Він ранить, пала, щемить.
ІХ
Знов півсвіту мину, аби тільки її зустріть. Продеруся крізь хащі, крізь битви і крізь вогонь, щоб свій виридать біль в ніжну кригу вузьких долонь й поцілунками вкрить її шкіру – холодний шовк; щоб обличчям – в коліна, як пес або хворий вовк, й так просидіть годину або безкінечну ніч.
Х
Вогник свічки безгучно згасає в чужім вікні. У рудої сорочка зісковзує із плеча.
Притискаю до себе – мені-бо іще не час. Я собі залишаю останню розпусну ніч.
ХІ
Повернусь, хоч не знаю, чекають мене чи ні, бо занадто вже мрія у грудях мені пече.
ХІІ
Я ж весь світ обійшов за зелений смарагд очей.
