Я не писатиму довгих трактатів, ми живемо у вік технологій, незабаром з'явиться машина, яка скаже усе те, що я хотіла сказати, краще за мене.
Я не писатиму листів, не лизатиму липкі марки, я читатиму на ніч Бродського, і заплющивши вічі, котитимусь яблуком разом з цим світом у прірву.
Час не має цінності, цінна лишень твоя присутність у ньому, і всі балачки про нього, тільки безглуздо його гаять, затягуючи у світ ілюзій все далі.
Те, що хотіла сказати, всі знають і завжди знали. Усе і так усім відомо, але всі набрали у рот води, і відхаркують гнилу рибу разом з кров'ю і намулом.
Я не відкрию нових фізичних законів, мої слова не з Нового Завіту, Корану чи Тори. Я не мрію про визнання чи славу, і чиясь думка мене мало цікавить.
Відчуття не мають нічого спільного з реальністю, а я втомилась шукати щось спільне між нами, не бачу сенсу боротись із будяками і вітряками.
Я зробила те, чого давно хотіла: кнопку нажато, механізм запущено, чорнила у твоїх венах. Я не маю бажання на когось впливати, я бажань не бажаю.
Боже, якщо ти існуєш, винайди краще трикляту машину з достатнім об'ємом пам'яті, яка б витягла з мене всю душу, і без шкоди довкіллю утилізувала.
