Є просто дика втома від буденних слів,
коротких снів на зламі ночі й ранку,
від безкінечності одноманітних днів,
від оповитих мрякою сніданків.
І від брудної чорної сльоти,
що гучно чвакає попід ногами,
від того, що немає сили йти,
коли до мрії простягти руками.
Від того, що у дзеркалі німім
давно не бачу власних відображень
і що зимові нетипові дні
по склу укотре промені розмажуть.
Звичайна втома…Що тече із вух
і крізь вуста, зашиті грубими нитками…
Вдивляюся в обличчя – де ти, ДРУГ?
І знову втомлено гублюся між рядками.
Зрадливими рядками про любов,
що іскрами проскочити встигають
між серця стуком і усім недо…,
яке було вже зовсім близько, скраю,
лише не встигло упіймати сни
й скривавленим ножем застрягло в грудях.
Так утомилася чекати вже весни
у ньому, у собі, в сторонніх людях…
Не виправдовуюсь. Нервово сторінки
свого життя утомлено гортаю,
тебе шукаю вперто серед них,
хоча й дарма, про що напевне знаю.
Це просто втома підкосила світ
у погляді. Всі звуки, як крізь вату.
Подумала – хвороба! Бачиш, ні!
моя в тобі серцева недостатність!
