Мені не важко серця доторкнутись
Я завжди відчуваю подих твій
Мені б тобою просто обіпнутись
Сорочкою із шовку твоїх вій
Орест Г.
А мені, а мені, Валю, соромно.. Соромно і сумно. Як тільки но звільнилась з роботи, знову дурня в голові. Сьогодні я допустилась великої помилки. Я позбавила дитину мати батька і матір. Я не можу жити у притворстві, ти знаєш, це як ніхто.Та, іноді треба. Орест мовчить, я теж. А все через ту дівчинку, а я хіба винна, що саме в цей відповідальний момент мені знову наснились ті хвилі?! Хвилі і та русалочка, дивиться на мене очима неба і сміється, а у цеї карі очі, та й не через очі це все. Це я просто велика ревнивиця, мене ніби підмінили.І от зараз, як згадаю як вона зайняла моє місце в автомобілі, так і боляче. Тиждень тому, ми взяли дівчинку, їй чотири рочки.
Не треба прати пелюшки, недосипати ночами, вчити те перше "ма", та й кроків перших не видно.Я бачу в цих кроках щастя, від батька до матері... перші крочки і тебе не зупинити від польоту, а я... а я егоїстка, тиждень дивитися на очі Ореста у дзеркало і відчувати як він дивиться на неї, а він так хтів, так хтів. У мене не вийшло, розумієш, не вийшло. Я біля неї крутилась як дзига, готова була зірочку зняти, а вона. Вона в свої чотири як замкнуте коло, нічого не хоче, нічого їй не треба, лише на Ореста дивиться і хоче в автомобіль. А вчора, вчора ми пішли до маркету, зайшли в іграшковий відділ, у неї оченята загорілися, схопила мене за руку, я зраділа, присіла біля неї навколішки, хотіла обійняти, а вона, а вона до мене на шию.Орест нахилився до нас.. І тут вона глянула в мої очі повні сліз.. І відштовхнула .Валю, як важко тримати баланс, коли твої руки не знають, що робити. Мій чоловік, як завжди мене врятував. Він повів її до великого ведмедя.
Та через п*ять хвилин вона захтіла вийти з того зоопарку. Це вона так назвала той магазин, каже, я не хочу ходити тут, тут всі звірі мертві. Тоді ми пішли до живих.
Там вона мовчала мовчала, руку мені не давала, лише Оресту, а потім стала біля клітки мавп і каже, -а, от у них у всіх однакові очі, а у вас не такі як у мене, ви не мої... Дитяча логіка. А потім ми поїхали додому. Отанні три години на задньому сидінні вказали мені, що я.. та що тут казати, я просто велика ревнивиця. Я відчула, що ніяка я не сильна, а просто звичайна жінка, що мої інстинкти нематеринські і що матір*ю для цеї дівчинки я ніколи не стану. Вдома, за вечерею Орест сказав, що ми його жінки і він буде нас оберігати і тримати в жорстких рукавичках, бо схоже на те, що ми можемо посваритись, сказав, що купить нам собаку, а той вже оближе наші пальчики, коли його не буде поруч. А Леся сказала, так її звали, що не хоче собаку, а хоче кота, тоді він відразу погодився, а я нічого не казала, мене ніхто ні про що не питав. У ванній кімнаті мої руки тремтіли, я ледь торкалась її тіла, а вона охала і ахала і казала, що у мене холодні як лід руки. Аволосся побігла чесати до чоловіка. В дитячій їй стало сумно і вона прийшла до нас в спальню, там вона притулилась до мене і попросила розказати казку, я й почала, а та казка була не страшна, а зіткана з теплих слів. Я вийшла попити води, а коли повернулась , коли повернулась зрозуміла, що може треба ще піти попити, бо від того сміху, мені стало ще гірше. Вранці Орест розбудив мене. У дитячій я добре виспалась, та мої очі стали іншого кольору.
Ми відвезли її сьогодні, я не можу, я не змогла, у мене не вийшло.
-Ді, що ти пишеш?
-Листа.
-Йди до мене, кинь цю писанину, я так скучив............
О, Боже! І ти мене пробачив?!
ID:
543365
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.12.2014 00:25:39
© дата внесення змiн: 18.12.2014 23:15:53
автор: Ольга Ратинська
Вкажіть причину вашої скарги
|
А я б не пробачив, ДІ... Діти,- не ляльки,- з ними не бавляться... 
