….Мені знову наснився твій подих… твій подих біля моєї скроні… І пам’ять ожила спогадами, спогадами минулого. Я з головою пірнаю у минуле, у забуття, де панує вічність, бо тільки там можливо вберегти все, що є найціннішим для нашого серця…
У кипучому вихорі думок я намагаюся заспокоїтися, у шаленому вихорі буття – намагаюся повністю знесилитися… Пекельний біль ще не дістав тієї найвищої точки кипіння, аби стати вже невідчутним. Тому ще болить….
Спогади тріпочуть у грудях сполоханим птахом, готові будь-якої миті покинути свій прихисток і злетіти. Злетіти вище неба, туди, де є місце тільки янголам. Боляче, ще надто боляче, аби мислити розумом…
Скипілий мозок не бажає сприймати навколишнього світу. Простір починає здаватися спотвореним і зламаним гострими штрихами щирих бажань і прагнень. Розірвана дійсність розсипається дрібними шматочками сподівань, розлітається міріадами діамантових краплин життєдайної сили, аби згодом заполонити усю утробу шаленим жаданням здійснення мрії… мрії спраглої душі, яка не дає згинути вірі та міцно утримує існування надії…
Та час від часу наступає тяжке похмілля, коли все єство потребує тебе, твого дотику, твого запаху, твого подиху, а вся сутність прагне тільки одного – аби взявши за руку, більше ніколи не відпускав. Тримав міцно і назавжди. Аби зрозумів, що без мене не тільки не можливо жити, а навіть і дихати, щоби душа не стала пусткою…
І такої миті, враз хочеться сховатися, від усих та, насамперед, від себе самої, аби начисто стерти всю матрицю підсвідомості…
У відчаї кидаюся у м’які обійми Морфея. Адже, тільки уві снах ми можемо дозволити собі розкіш бути самими собою, бути справжніми. Самі сокровенні наші почуття ми залишаємо у найпотаємніших куточках снів для самих себе. Лише тільки тут ми стаємо насправді єдиними володарями свого життя, свого щастя, своєї долі, лише такої, якої бажаємо собі самі. Тільки тут і тільки ми..
І, втопаючи у мареві сновиддя, коли оксамитом забуття сповиті не тільки тіло та душа, а і думки – я знову відчуваю твій подих на своїй скроні, тепло твоїх долонь, які бережно огорнули мої долоні, і твої обійми, міцні та тріпотливо-тривожні. Тривожні від остраху близької та остаточної втрати назавжди…
ID:
539925
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.11.2014 08:05:18
© дата внесення змiн: 28.11.2014 08:05:18
автор: Aliska
Вкажіть причину вашої скарги
|
