|
* * *
Там, де блискавка згорає в небесах ревучих,
Розгулялись, мов шалені, злі і сиві тучі.
Вітер крутить дощ холодний,
Що аж гори стогнуть,
І в осінню непогоду серед зливи мокнуть.
Стрепенулася долина під небесним гнівом,
А в міжгір’ї залунало стоголосою силою.
Похилились над землею трави, мов в покорі,
Розлягаються під вітром, як хвилі у морі.
Небо, гори і долина мороком повиті,
Наче демони гуляють на сім білім світі.
Так своєю непогодою світ біду віщує,
Бо чиєсь німе ридання над землею чує.
На краю високої скелі, над сумним проваллям,
Нерухомо стоїть юна Дівчина-Кохання.
Вітер рве руде волосся і студить їй губи,
Мов незримою рукою штовхає до згуби.
А бліде від мук обличчя, звернене до грому,
Невблаганно дощ шмагає, не знаючи втоми.
Впала раптом на коліна, на холодні брила,
І свої змарнілі очі віями прикрила.
Обняла востаннє землю схудлими руками,
По якій вона ходила довгими віками.
І в німій прощальній ноті під дощем схилилась –
Це в останній раз за людство небесам молилась.
Підвелась на босі ноги, змерзлі, посинілі,
Ледве стоячи під вітром, як човен на хвилі.
І згадалось їй блукання по Землі широкій,
Де ніхто її не кликав, щоб не мати мороки.
Як збивала у криваві рани свої ноги –
Та ніхто не відчиняв їй двері у порога.
Як у натовпі стояла, заглядала в душі –
Та ніхто її не бачив, всі були байдужі.
А як привидом ходила, простягнувши руки,
Всі кидали в неї камені під шалені звуки
Та зривали з неї квіти, вплетені у коси,
І топтали під ногами, як у полі роси.
І ніхто не зупинявся, щоб Любов вітати,
Бо ніхто в неї не вірив і не вмів кохати.
А вона іще ніколи лиха не зробила!
Та за що ж їй черстві люди крила обрубили?
Це Роздор, Розпуста, Зрада, Заздрість, Ревнування
Сіяли в серцях людських ворожість до Кохання.
А нащо їй в світі жити, де її забули,
Де колись серця горіли, а тепер поснули?
І зреклось Кохання віри у свою потрібність,
Бо побачила у душах почуттєву дрібність.
Руки стиснула на грудях, затамувавши подих,
І відчула – серце плаче у мінорних нотах.
Тож, приречено останній тіла рух зробила і,
Стрибнув в обійми прірви, в безвість полетіла.
Розколола блискавиця небеса гримучі,
Зажевріло в піднебессі щось крізь сиві тучі.
І з’явилась білим птахом живая Надія –
Вмить спинилась невгамовна до селі стихія.
Наближаючись до прірви, на місце падіння,
Простягнула теплі руки для «її» спасіння.
Підхопила у польоті дівчину-Кохання –
І Земля за мить в рожеве вбралася світання.
Підняла її Надія, непритомну зовсім,
Щоб умилась теплим сяйвом вранішнього сонця.
Піднесла до світла з пітьми на вершину миру,
Бо була Любов з людьми і привітна, й щира.
Дала серце нове, очі, мрії, дужі крила,
Щоб з новим натхненням всі серця корила.
І пішло блукати Кохання знову білим світом,
Знов шукати серця спраглі і квітчати їх цвітом.
2002
ID:
539284
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 24.11.2014 23:53:53
© дата внесення змiн: 24.11.2014 23:53:53
автор: Світланка
Вкажіть причину вашої скарги
|
