Корони крон дерев оголених лісів
у то́зі сивини, і розпустили коси,
зачесані аби́як розою вітрів,
берези – у чеканні на морози.
Зима таки іде, а осінь ще стоїть,
вдивляється в далекі горизонти.
Побілена трава деі́нде майорить.
Неначе – осінь, а зима не проти.
Але її вітри – і снігом не корми,
а дай зайти у нетрища холодні.
І біла заметіль, і посланці зими
несуть дарунки із її долоні.
Діброви шелестять і одубілий лист
тримається, як воша за кожуха.
І поки завірюха ще не вщухла,
у небесах імла і морок обнялись.
Отак би нині й нам, як це було колись,
зайти у білу ніч
і слухати...
Послухай...
Спочатку не зовсім зрозуміла Ваш ребус-відповіть, тричі читала. Що вдієш, жираф – він всюди жираф, а до мене доходить ще довше.
Таки дійшло! Перечитала вірш –
Та одубілий лист тримається,
як воша за кожуха...
Хай заткнуться... Ти - закінчений сатирикон нашого клубу.... Та коли "збочуєшся" на козання , чи там... пейзажистику, з тебе... пруть отакі порівняння!
Особливо сподобалось тим, у кого мерзнуть мерзнуть вуха, а не ноги... Мені сподобалось, Ігоре!
I.Teрен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Олексо, пробач, я знав, що тобі це сподобається, але мені у іншому вірші натякнули, що сьогодні у мене з лірикою нескладушки, то я перетворив обеліски на більш ліричні.