Сьогодні йду дощем...
вдягаю старе пальто,
у кішені суха хризантема,
як спогад минулої осені...
Стає всерівно і байдуже...
Ти далеко,
я тут це мінус,
дві неможливі полоси
це плюс...
Густий туман роздмухує ранок,
є щось важливе за вікном,
щоб я могла вважати чимось дивним?...
Чужа оселя стала рідною
і спорідненою з новобудовою в дворі...
гніздуються люди,
наче птахи...
і гнізда тимчасові.
Кава холОне самотньо,
в очікуванні на мій дотик,
знищую ковтками.
Час відрізаю кроками
по брудному під,їзду...
Нажаль,
ТИ ОСТАННІЙ...
ПІСЛЯ тебе велика війна,
Самотній атом,
і сотні забруднених кілометрів життя...
МИ народились надто ПІСЛЯ,
щоб бути почутими і зрозумілими...
Мабуть,
зараз мене має не стати,
щоб народитись знову,
для ТЕБЕ,
цієї зими...
Не треба чекати!
Все відбудеться ПОЗАнами і БЕЗнас...
Час жорстоко-невпинно
наповнюється терпінням,
наче криниця
Під одиноким небом...
ЧЕКАТИ НЕ ТРЕБА!!!
я і так зараз вмираю,
у свОму роді...
