«…Озера будуть у вічності. А тут часи
падінь.»
(Р. М. Рільке)
Ми падаємо.
Сонце сумним волоцюгою
Шкандибає манівцями Галактики.
Ми летимо в безодні невідомого часу
Горілиць (бо не птахи ми і не метелики),
Ми вміємо лише падати:
Крила обпалила нам пожежа –
Часи падінь прийшли на землю лелек,
Лише озера вічності
Дзеркалами пристаркуватого неба
Кидають сонячні зайчики
Назад – у простір,
Де пливе човен-зірка.
Я теж у цій дзеркала нескінченності
Спробував зазирнути необачно.
Але побачив лише тінь.
Тільки не чорну, а білу
(Ви бачили колись білі тіні
На стіні туману,
Коли день Одкровення
Відчинив Двері Світла?)
Часи падінь:
Душі людські
Як осінні листя
Падають в темний колодязь «Ніщо».
А хотілось би
(Не тільки мені старому)
Щоб падали вони
На поверхню озера вічності…
Зорепад душ з неосвоєного, неосмисленого неба життя...скалічені недолугими "законми", деградовані залежністю "мати більше матеріального", - люди сьогоднішнього дня
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так завжди було - одні душі в темний колодязь, інші - в озеро вічності. Бувають часи, коли масова більшість поринає в "Ніщо", але, потім, обов'язково наступає період поверхні. Всьому свій час. Обов'язково ще порадуємось релаксом на поверхні, та й сонце ще не раз світитиме радісно...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий глибокий відгук! Приємно коли мої вірші розуміють...
