Доба людства підійшла майже до кінця. Мабуть, я останній, хто залишився ще живим, бо зв’язок з Джексоном з Вірджинії обірвався ще минулого вівторка. Відтоді, він не виходив в ефір, а в навушниках було чути тільки тишу.
Ще досі стоїть в пам’яті той день, коли світ змінився і змінили його кляті науковці, котрі бажали всьому людству довге, щасливе життя. І я вам скажу, вони цього домоглися, але якою ціною? Ціною у власне життя. Так, тепер майже все населення Землі, могло не турбуватися в що завтра одягнутися, або на який сеанс піти до кінотеатру, або чи поїхати до любої тещі чи плюнути на її та чкурнути поглянути футбол попиваючи пивко. Єдине, що турбувало всіх ( майже всіх ) це їжа.
Настала доба метрв’яків, живих метрв’яків. В одній з російських лабораторій велися експерименти з вірусом N2G87 або як його називали «Вірус життя». 25 мертвих мишей були ним заражені і всі до єдиної воскресли. Але по недбалості одного робітника лабораторії одна з піддослідних мишей втекла і як результат на протязі шести місяців заражена була вся Росія, ще чотири місяці — вся Європа. Не минуло й року, як майже все населення Землі включаючи й тваринний світ були заражені вірусом. Деяким ( як і мені ) вдалося уникнути цієї жахливої участі.
Президенти країн сховалися по бункерах й проголошуючи з відтилля свої галасливі промови, що все тримається під контролем ( срань собача, а не контроль ), що провідні науковці працюють над тим аби знищити вірус. Але ця вся балаканина була рівноцінною козлячому молоку. З кожним днем на вулицях міста живих мертвяків все збільшувалося. Якщо декілька місяців ще можна було вийти на вулицю, або зайти до декого в гості, то тепер вже наші домівки стали нашими в’язницями. Тепер розмови велися через радіоприймачі. Останнім з ким довелося вести бесіду — це був Джексон, сорокалітній військовий, котрому довелося застрелити всю родину аби тільки він не став їхнім обідом. Але минув тиждень, як він зник. Тиждень мовчання, тиждень сподівань, що хтось вийде в ефір. Але з кожним днем ця надія вмирає.
Але прокинувши цього ранку в бінокль я побачив дещо ( останнім часом почав споглядати за ними бо іншого заняття не було) Спочатку здалося, що досі сплю але вщипнувши себе відчувши біль, зрозумів — це реальність. За декілька кілометрів від будинку, знаходився пагорб де інколи збирався молодняк аби попити пивко, покурити косячки, або навіть зустріти світанок. Називався він «Пагорб поцілунків». Висотою приблизно він 164 фута, навколо нього росли чагарники в яких можна було знайти рештки вечірок.
Живі мерці було однотипні — тупі і голодні. Тепер для них сенс життя ( якщо можна так виразитися ) — нажратися. Але те, що я побачив в бінокль було далеко від звичної картини, котру спостерігав кожного дня біля власного будинку. У підніжжя пагорба я помітив зомбі (їх було двоє: чоловік та жінка), вони трималися за руки й почали на нього сходження. Вони майже дійшли до половини, як в жінкі-зомбі спіткнулася й впала. Чоловік-зомбі почав допомагати встати її але вона не змогла: в неї відпала права нога. Спочатку ( мабуть її чоловік або коханець ) стояв й дивився на неї, начебто роздумуючи: що далі? Минуло кілька хвилин й трапилося, що я й не очікував ( мабуть ніхто з живих такого не бачив) він взяв її на руки й продовжив сходження на пагорб.
Коли він зійшов на вершину, сонце вже почало сходити. Чоловік-зомбі опустив свою супутницю на землю й сів поряд. Обнявши за плечі вони спостерігали, як сонце починає свій щоденний обхід.
Годинник пробив восьму годину ранку. Жінка-зомбі правою рукою провела по щоці свого коханого ( тепер не було ніяких сумнівів), а потім поцілувала його. Чесно скажу все бачив: як зомбі нападали один на одного, рвали на шмаття, але щоб почуття кохання були між ними — ніколи, таке вперше. Цілунок тривав не довго, десь через п’ять хвилин жінка-зомбі перетворилася на пил. Чоловік-зомбі зостався на пагорбі до поки сам не перетворився на купку пилу.
Ось тоді я зрозумів, все можна знищити на Землі, єдине, що залишається вічно, єдине, що не під власне часу — це кохання.
