Ось та межа, коли падає небо –
Вічний супутник бурхливих століть –
Наче блискучі сріблясті монети,
Сіє маленькими скельцями світ.
Тут залишилась самотня пригоршня
Дикого болю в дрижачих руках,
Вічна байдужість, розхристана осінь,
Сіра печаль у сталевих очах.
З тріском зірвалась остання надія
Дзвоном крилатим луни кришталю,
Сцена несправжня, нездійснена дія –
Десь недомовлене слово «люблю».
Небо розбите, прозорі краплини –
Сльози вчорашніх забутих дощів...
Далі немає прямої стежини –
Далі лиш смерть – перехрестя шляхів.
Хочеться жити, ще й так відчайдушно.
Просто, без зайвих великих причин.
Тільки, щоб осінь листочки в калюжах
Не заміняла порожнім нічим.
Щоб у обійми туманного ранку
Кинутись з ґвалтом німих запитань.
Крізь незалатану темну фіранку
Бачити заклики справжніх повстань.
Небо збираючи мовчки по крихтам,
Клаптик до клаптику тіні душі.
Біль і зневіра закручені в вітер,
Сонячні краплі в бузку й спориші.
Подих за подихом, погляд безхмарний
Крізь всі віки й роздоріжжя своє.
Інколи нам усе втратити варто,
Щоб зрозуміти, що в нас іще є.
