Антон ледве підняв голову з руля і глянув у якимсь дивом вціліле дзеркальце. На нього дивилося розпухле, з синіми гематомами, неголене лице, наскрізь вимазане в крові, що вже встигла запектися. Він поворушив руками і ногами, ніби то ворушаться і спробував відкрити двері автомобіля. На диво, вони легко піддалися. Зі стогоном він вивалився в придорожню пилюку і, перекотившись на траву, непевно піднявся на ноги. Машина була розбита вщент, а капот в глибоких обіймах тримав дерево... Сонце тільки піднялося над обрієм, але роси не було, відзначив Антон і це була перша усвідомлена думка, що промайнула в його голові. Там був суцільний шум, що відлунювався в повній пустоті...
Антон присів на узбіччя. Мозок і пам'ять поступово почали з'являтися в його зараз напрочуд круглій голові. Вчора був святий день, день який вже багато років, з тих пір як повернувся з Афгану, він проводив з своїм найкращим другом, побратимом, який не повернувся, який залишився там назавжди, тіло якого зразу вони не змогли забрати, а вже вночі його на місці не знайшли. В цей день, з самого ранку, він виймав з портмоне маленьку збляклу фотографію "На довгу пам'ять", діставав свою стареньку гармошку, випивав гранчастий стакан горілки і витершись рукавом, починав співати, під власний акомпанемент, їх любимі пісні. Співав, наливав горілку і знову співав. Співав весь день, співав до повної знемоги, до втрати свідомості, як від випитого, так і від напруги, яку спричиняли спогади, що хвилями накочувалися на нього разом з музикою. Що було потім він не пам'ятав, про це йому розказували вже односельці. Він мовчки вислуховував, пробачався і йшов геть. Більше не пив, до нового його святого дня.
Антон підвівся і хитаючись побрів до села. Сонце тільки піднялося над обрієм, було дуже рано і дуже, дуже тихо. Тільки шум в голові...
У мене є невеличкий вірш, прсвячений воїнам-афганцям. Він написаний під враженням від розповідей дружини офіцера, який там був. Якщо маєте бажання - прочитайте.
Леонід Ісаков відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Прочитав. Так, війна це трагедія в першу чергу молодих людей. І в тих хто вижив у тій бойні рани душевні кровоточать усе їх життя
З такими шортиками недовго й пальму першості у прозовому жанрі прихопить, Льонь! 
У мене є невеличкий вірш, прсвячений воїнам-афганцям. Він написаний під враженням від розповідей дружини офіцера, який там був. Якщо маєте бажання - прочитайте.
