Ти більше не мій!
Та й моїм, ніколи, ти не звався...
Який скупий кінець отих подій,
коли з кинджалом в душу ти прорвався......
Чи ж варті нас були сердечні сльози,
які котились з болем по щоках
тієї, що любила білі рози,
і вишивала щастя складене в нитках?
Вона тебе манила наче вітер
зганяв зі Сходу втомлену зорю,
вона чекала як чекали діти
щоночі рідну матінку свою.
А я тебе любила наче сонце
любило квітки ніжний пелюсток,
і завжди заглядала у віконце,
неначе чула твій жаданий крок.
В її очах ти бачив дикість кішки,
яка тебе тривожила у снах,
як обіймала то косились ніжки,
бо знала, що в її руках ти птах.
Тебе від неї я приймала гірко,
не тільки в неї зранена душа,
бо те весілля, де кричали Гірко,
душі моєї увінчана журба.
Вона під серцем породила радість,
вона зростила паросток життя,
до неї ти летів на крилах щастя,
вона тепер для тебе мов свята.
А я приймаю біль з її долоні,
ковтаю трунок, що пила вона,
тепер він заливає мої скроні,
без тебе стала мертвою жива.
