Дитяча невдячність, побий її лях! –
на старості літ – непривабна картина...
Самотня бабуся вдивляється в шлях,
заклякши на лавці кривій біля тину.
Коли онучата зросли чималі,
старенька відчула свою непотрібність.
Все ли́шивши дітям, в глухому селі
купила убогу хатину – бо ж бідність...
І ось двадцять літ на чужи́ні, мов перст,
пошарпана злиднями й вітром билина,
без скарги несе одинокості хрест,
котрий, наче гирі, згинає їй спину.
Син – дуже далеко, не з'їздиш туди,
давно вже не пише і майже не дзвонить.
А доня, хоч їй дві години їзди,
від клопотів власних не вирветься з дому.
На внуків – їх троє – немає обра́з,
навідались зразу – от дітки хороші!
Лиш тільки сказала – приїхали... раз...
забрати на похорон зібрані гроші.
То ж тягне, мов віл, всі роботи тяжкі,
вмиваючись по́том і слі́зьми рясними.
Присяде, втомившись, вдивлятись в стежки,
чекаючи діточок, зустрічі з ними.
Затерпне на лавці. Два фото в руці...
Так хоче почути: "Ми скучили, ненько!!!"
... І біль материнський тече по щоці,
все нижче згинаючи спину старенькій...
Так, Світлано, непростимий гріх - забувати про тих, хто дав життя, Справді, наші твори схожі тематикою, але Ваш більш майстерний. Я рада, що нам болить чужа біда, актуальність теми ще і в тому, що у нас, у європейців, такого багато. Але держава не звертає на це уваги. Це наш з Вами святий обов*язок виховувати націю, бо вона хворіє черствістю.
Дякую Вам за вірш. Обираю собі.
Світланко, а що з Вашим чоловіком?
Світлана Моренець відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я все життя дивуюся: ми – добра, щира нація. Чому стільки байдужості?Впеанена, що найперша причина – знищення віри і недовихованість.
Пише... Надіюсь, у вихідні дні допише, адже в будні він працює.
Бідна, бідна бабця! Все ж думаю, таке явище нетипове. Але й окремий випадок болить, коли стикаєшся з таким. Пам'ятаю як моя мама (сама уже немолода) влаштовувала в будинок перестарілих бабусю, з якою випадково познайомилася в лікарні (прийшла туди відвідати свою знайому). Бабуся та мала двох синів, які не хотіли нею опікуватися (це дуже м'яко сказано). Так, не приведи Боже, дожити до такого...
Світлана Моренець відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щодня бачимо цю картину, коли буваємо в селі. Допомагаємо, як можемо, але... вона чекає дітей...
Інколи ми ведемо себе так,ніби смерть і старість приходить лише до вибраних.Навіть дивлячись кожен день на старість і смерть.Оповідання без коментарів!
Світлана Моренець відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Чутливі душі не можуть не стискатися від болю.
Дякую, Відонько! Завжди Вам рада.
Ох... Така важка тема, але така актуальна... Про це треба говорити, бо люди черствіють у гонитві за матеріальними благами, забуваючи про найрідніших...
Світлана Моренець відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Болюча тема. Важко про це говорити, а ще важче бачити щодень цю картину.
Дякую, Наталочко, за розуміння.
Я свою мамочку навідувала мало не щодня.
А моя мама раз на тиждень іхдила до своєї матусі. Сподіваюся, що і мої діти та внуки не будуть байдужими до мене, як доживу до старості.
Світлана Моренець відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я свою забрала і 14 років вона жила з нами. А потім ще 7 років жила паралізована свекруха. Тому серце рветься дивитися на цей біль по сусідству.