З о л о т а м е д а л ь
Стояла непорушно, не піднімаючи очей, у самому центрі Львова. На старому журнальному столику були розкладені твори українських та зарубіжних класиків, кілька значків і золота медаль, яку отримала за особливі успіхи у навчанні і зразкову поведінку, закінчивши відмінно Станіславську середню школу № 8.
Відколи прийомна дочка і зять-шахрай позбавили її житла, перестала згадувати минуле. Щось назавжди вмерло у її душі. Виходила щодня, як бульварна повія, на “стометрівку” і продавала душу разом з книгами, які були єдиною розрадою у житті, до яких прив’язана серцем і духом.
Левко Набережний саме повертався з наукової конференції, коли зір його вихопив з міської суєти знайоме обличчя. Спочатку зрадів, впізнавши у змученій сірій постаті свою вчительку, а потім застовпів, вражений побаченим. Стояла у якомусь старому дранті, спираючись на сучкувату палицю. Люди байдуже пробігали мимо, не звертаючи уваги на неї і на її книги. Тривога і хвилювання ворухнулися в душі, як перед екзаменом. Левко вщипнув себе за руку і, зрозумівши, що це не марево, насилу звільнився від заціпеніння. Мовчки дивився на неї, не знаючи що діяти. Невдовзі до столика підійшов старий львівський пан у довгому манто з чорною течкою у лівій руці, дістав з кишені окуляри, витер їх хустинкою і, заложивши на ніс, почав розглядати книги. Не минуло й п’яти хвилин, як він купив твори Пришвіна, Джека Лондона, Буніна і… всі значки. На їх місце лягли інші: “Повія” Панаса Мирного, “Кобзар” Тараса Шевченка і “Вибране” Генріха Гейне. Левко несміливо наблизився до столика. Опустивши голову, щоб Юлія Павлівна його не впізнала, деякий час переглядав книжки, а потім почав перекладати їх до валізи, яку, ідучи з конференції, придбав для старшого сина, що збирався на відпочинок у зимові Карпати.
- Ще маєте? – запитав приглушеним зміненим голосом. Дістала кілька книжок з старої сумки і передала Левкові. Вийняв з нагрудної кишені двісті доларів, поставив перед вчителькою.
- Здачі не треба, - сказав глухо, підняв важку валізу і швидко пішов у напрямі парку.
- Левцю! Ти ж ніколи не вмів брехати. Ти впізнав мене… - решта слів загубилися у галасі міста.
У цю мить Левко відчув страшенний сором. Страх побачити її очі погнав його ще швидше. Ледве тамуючи біль та слабість стара вчителька сумно дивилася вслід своєму улюбленому учневі. На порожньому столику виблискувала сльозою золота медаль.
Щемлива історія 
