Про валізи, поріг і бетонну прірву сходів. ( проза )
Це саме той момент, коли... Не смійся з того, що я знову починаю свою сопливу прозу цими словами. Так, ти казав, що у мене все життя поділене на моменти. На "до" і "після", на "зараз" і "ніколи", на "минуле" і на... і на "минуле". Я вгрузла в тебе аж по самісінькі груди. Ти все знаєш, нема чого про це згадувати.
Загалом, я не про це хотіла говорити, знову ти мене збив з думки. Чекай, не перебивай мене своїм черствим мовчанням. Читай далі. Читай мене сьогодні, завтра, вчора. Завжди.
Продовжую.
Це саме той момент, коли час зібрати валізу і піти геть.
Тільки нема чого збирати. Хіба оте минуле "зараз", декілька пачок істерик, три зв'язки нічних ридань, потерте кохання і запальничку.
Я заберу все собі. Тобі мої сопливі габелки ні до чого. Завжди були непотрібними. То тільки я їх витрушувала тобі на голову. Я не знаю, навіщо. І я б просила вибачення, якби так шалено не тряслися руки, якби не гупала у скронях тягуча безвихідь, якби не терпли губи.
Я забираюсь, разом із своїми тарганами, своїми істериками і зі своєю запальничкою. Залишаю твій витраханий мозок — роби з ним що хочеш. А от моє роздерте серце віддай. Досить його м'яти, досить колупати виделками, досить об нього гасити свої смердючі недопалки.
Я забираю валізи і йду геть.
А ти не виглядай у вікно, ти мене там не побачиш. Я назавжди застигну за твоїм порогом, щоб не впасти у прірву холодних бетонних сходів. Вчіплюся зубами в шкіряне покриття твоїх дверей і тихо помру, прихиливши до них чоло.
Я змогла зібрати речі і вийти за поріг. І це головне.
На все добре, давно ( чи ніколи ) не мій хлопче.
