Я дивлюсь у очі променисті
і читаю в них всесвітню тугу,
що блукає східним передмістям...
Як це - на очах втрачати друга?
Як це - молоду завзяту долю
на ваги миттєвості покласти?
Як це - виживать на полі болю,
кленучи годинник на зап'ясті?..
- Як воно, рiдненький?
- Та нормально.
- Бачу, брате... На поправку?
- Точно!
- Хтось, скажи, чека на тебе?
- Мама.
Й батько хворий. Тiльки... жить не хоче.
- Хай там як, давай про щастя, друже!
От скажи-но, що для тебе - щастя?
- Погляд жінки. Теплий. Небайдужий.
І країна, вільна від напасті...
Це вони. Підкошені війною,
Це вони, примушені вбивати,
безпорадні тут, переді мною,
уві сні тримають автомати
і вертають справедливість світу...
Але вірних слів не підібрати,
ЯК цим хлопцям хочеться любити...
