В полі юнак двадцятирічний помирав.
Підвівши очі в світлу голубінь.
Він мужньо відчай в серце не впускав.
Хоча над ним висіла смерті тінь.
В майбутнє знав розбиті всі мости.
А він кохання й пристрасті не пив.
Матусю рідна, за все мені прости.
Й за те, що старість твою не зігрів.
Мені би зараз ніжність твоїх рук.
І пісеньку твою, що ти співала.
З тобою не боюсь ніяких мук.
Та обмаль часу- мить моя настала.
І витер вітер сльози із повік.
Із сумом сонях голову схилив.
Його останній подих враз затих.
За рідний край навіки він заснув.
Замовкли враз пташині голоси.
Лиш дух журби завив на полі.
Ще доки будем ставити хрести.
Пити отруту на терновій долі.
Така вже доля наша! 
