Не знаю я, не знаю й досі
За що люблю ту німфу-осінь.
Чом серце рветься в височінь,
Коли крізь хмари бачу просинь.
Не знаю я чом плачу щиро,
Коли птахи летять у вирій.
Ляга на душу смутку тінь.
Зникають крила в пряжі сивій.
Не знаю я чому жоржини
Так зливно в вечір тихоплинний
Свої шовкові сльози ллють,
Схиливши голови дитинно.
Не знаю я, не знаю й досі
Чом так журливо у колоссі
Вітри пожухлі струни рвуть,
Коли приходить німфа-осінь...
Іринко, скільки літ, скільки зим!.. Рада тебе бачити! Дуже гарна осіння замальовка і форма вірша цікава!
Ірина Кохан відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,щиро дякую,Наталочко! Я теж надзвичайно рада,що з'явилася вільна хвилинка і я можу знов поспілкуватися з друзями по перу! Скучила за сайтом!
Заходь,завжди тобі дуже рада!
Чудові роздуми ... мабуть, щось є цій осені чарівне, магнетичне, що так і тягне до неї, хай із сумним чи навіть задумчивим настроєм
Ірина Кохан відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Осінь для мене казкова пора. Можу годинами дивитися на мінливо-махрове небо....і мені це зовсім не набридає.А ліс цієї пори взагалі шедевр природи!
Щиро дякую Вам за відгук!
Гарна у Вас осінь, хоть журлива, але на те вона осінь...
Іриночко, Ви мабуть виросли на російській граматиці... - в сучасній українській такий збіг "В Височінь", "В Вечір" - н-не можна (то я на майбутнє - з найщирішими побажаннями в творчості).
Ірина Кохан відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я знаю про оті В_В... Та так чомусь мені лягло на душу,аби замінила,то збився б задум,ритм.... Дякую Вам,що не лишилися байдужою до мого вірша! Заходьте частіше,буду тільки рада!