Я і папір – і нема більш нічого…
Лиш тихої ночі краплиночка світла
Малює до Бога із літер дорогу –
Із літер дорогу, мов щиру молитву.
Пишу я до Тебе, Мій батьку Небесний,
І кожнеє слово до вірша карбую:
Прохаю народу я літа та весни,
Та мирнеє небо, та волю святую.
Бо, бач, розгулялась на сході пожежа,
Бо в селах з мамками рида Україна,
Бо ділять та й ділять загарбники межі,
Бо в селах хоронять то батька, то сина…
Ти знаєш, мій Батьку, живцем роздирають
Народ лиходії усі з середини,
Пожежі та війни гукають до краю,
Наївшись, напившись крові України.
За гріш вони ладні усіх поховати,
Хто хоче зірвати рабівськії ланці –
Бо в них в Конча-Заспі не хата – палати,
Угіддя, паркани, собаки та шанці.
Вони «іловайські котли» відливають,
Щоб кров’ю стікали збунтовані душі…
Яка ж це година, мій Боже, лихая!
Якого ж це вірша писати я мушу!..
Стікає гаряча сльоза на листочок
І світиться-світить подібно рубіну…
А я за синів помолюсь і за дочок,
А я помолюся за всю Україну.
