коли наступає темінь
й відроджується звук
народжуваності повітря
відкриті люки й танцівниці
випалюють в легені
жовті спиці
коли ступає морок
згуслим чоловічим тілом,
то ген луна здіймає оберти -
й сорочка хмар на клаптя рветься
коли ти дужою ходою
котишся у край шпичастого
одлуння Півночі,
той циферблат
на океан свідомості
соромиться
робити речі,
про які не надто й варто
говорити
коли ти стугониш долівкою
долоні по мокрій голові
Мімора Й Сутану,
той стан вагомості
займає префект
срібно-іржавого бонівуару
коли ти розкриваєш ножи̕цями
зелений пагорб лісу Svilto nova –
кров лющить з мису
сіро-гранатового кори дора
І поки квітне й поки пахне та кров,
Що зветься байдужою вантажівкою
Бога,
маленька ницість
й кошлатий гонор
спіймають кулю вартового
а сон цей зветься страх й надія
кардіології поета
й Патрон звартує вищості
камердинера
й сміх – до цента витче
павукову вдачу
й хмари, й хамри,
й хманарі утраплять
під гради̕ й трункові
ніжні запахи
відчужого бельтіння
й белькотіння,
як чуєш,
як пляшкує й трапезує
смерть,
тікай
щодуху дух
свій оминай,
щоб дуже
на забутість
заручитись,
й віддоста
й на зимових землях
оселитись
сели
цю
голку крізь серце
зірки,
та, як відчуєш комашиний
плач за мертвим тілом
знайди посяги̕ того сміху,
котрого на одній війні до Всесвіту
зректись є неможливо
грійся й оплакуй,
куйовди пагони й згини,
бо тінь омарою скорила твою силу
й ввійди в цю плоть
щоєбажань;
й смагляві щоки, й вицвілий вівтар
Котар.
Дірявий стукіт здешніх цвинтарів,
І звершує все винний погріб
Гробарів,
Там людськість й злудженість
В колишньому людей
І вітер, що не стих,
Коли стріляли ради втіхи,
Коли й трощили й не просили
Насипати й наслати
сніг й совиний крик.
