Де роки зозуля гучно лічить,
Пахне літом пересохла глина.
Озеро заросле на узбіччі
Закликає лементом жабиним.
Береги, лісами здавна вкриті,
Колихає, як малу дитину.
І полощуть у воді по лікті
Верби зеленаву сорочину.
На стежині, що біжить повз мене,
Вуж плямистий ніжиться на сонці,
Скручений калачиком, зелений,
Може, з лісових він охоронців?
Хмари в люстро озера на вроду
Заглядають в подиві німому.
Я своя у царстві цім природи,
Не у гості прибула - додому!
21.08.2014 р.
На фото озеро в Маліївцях
Сьогодні прочитала цей вірш на Фейсбуці. Дуже гарний, світлий і душевний! І світлинка чудова: верба ніби зливається зі ставком - який колір ніжний і живий! Так, вдома найкраще!
Мазур Наталя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ой, люблю такие озёра! Рыбачить там - одно удовольствие. И пофиг, поймаешь, или нет. Лучше да. Но и пустым возвращаться не обидно - посидел, подышал...
Мазур Наталя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Эт точно! Мне пишется возле таких озер хорошо.
Обо всем забываешь и пишешь...
І світлинка чудова: верба ніби зливається зі ставком - який колір ніжний і живий! 
Так, вдома найкраще! 
так хочеться, щоб цю ніжність ніщо не сполохало, не порушило... 
