|
У той день сонце сховалось за хмари. Я йшов вулицями міста, просто – без цілі, без мети. Таке іноді буває, ти ж знаєш. Під ногами мокрий пісок, камінці і вода. Десь сигналили машини, скреготали гальма й завивали сирени. У скронях шалено гупала кров. Вдивлявся в очі перехожих, не намагаючись там щось побачити.
В той час, коли стало погано й захотілось не жити, з’явилась ти. Гарна та пишна, вийшла, як сонце з-за хмари, перетворивши зиму на квітень, а, може, на травень. Висока прічьоска, струнка, як бірьозка. Подумав: «Як мало я бачив життя». Ти запитала, котра година. «Що?», – я розгубився. Таке запитання завжди застає зненацька, коли не думаєш про час.
Пригадуєш, як ми втікали тоді від дощів. Стрибали по калюжах, бризки холодної води розлітались урізнобіч. Стара кав’ярня в центрі Львова, і ми – промоклі до нитки й щасливі, мов діти.
Ти розповідала мені про свого кота, який він у тебе розумний і як безтямно любить тебе. Настільки правдиво, що я почав тебе до нього ревнувати. Кота звали Шуберт (дивно, тобі ж подобається Моцарт). Котяра завжди сидів насуплений, поважний, ніби в нірвані. Такий непохитний спокій змушував мене почати хвилюватися про його здоров’я. «З ним усе нормально?..». Люблю слухати історії, які ти розповідаєш, і грітися теплим літом у твоїх очах.
Пам’ятаєш, як серед ночі нас забрали дядьки-міліціонери, бо ми пили з пляшки вино в парку на лавочці? Той дебіл у смугастих штанах ще сказав, що в тебе красиві відбитки пальців. Ми сиділи в них у відділку й наспівували: «Сто сімнадцята стаття – доля молодьожная…», а їхній главний пильно вдивлявся в наші обличчя. Хтозна, що він хотів там побачити, крім туману й не вивітреного алкоголю. Напевно, ми тоді були схожі на Боні і Клайда…
Пам’ятаю, як іноді в тебе різко міг змінитися настрій. Одного разу, коли поверталися зі стадіону, ти засмутилась. «От холєра ясна! – говорила. – «Карпати» знов програли футбол…». Я намагався тебе заспокоїти. Казав: «Не бери так близько до серця. Сьогодні програли, завтра виграють».
Купив морозиво. З вишневим джемом, як ти любиш. В підземному переході скрипаль грав «Гуцулку Ксеню», твою улюблену. В тебе одразу на вустах розцвіла посмішка. Ти кинулася танцювати. «Я тобі на трембіті одному в цілім світі розкажу про любов…», – наспівувала, дивлячись на мене, з твердим наголосом на «бов» у слові «любов». Я стояв, їв морозиво, яке від спеки вже текло по пальцях, і не знав, що робити. «Просто ти живеш не на тому березі ріки, де я стою і чекаю місяці й роки», – пояснювала потім ти, ніжно усміхаючись.
Ворушиться пам’ять.
Велетенський мурашник, в який занурюєш оголені нерви. Згадую місячне сяйво твого тіла, яке мене щоночі сліпило. Розкидані крихти… зима і холодна підлога. Як багато ми не встигли одне одному сказати. Німі слова, як недопите вино. Під ранок розійдуться хмари, й ангел крилатий постукає пальцем у наше вікно.
ID:
517211
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.08.2014 15:00:54
© дата внесення змiн: 15.01.2016 13:27:42
автор: Ноїв Ковчег
Вкажіть причину вашої скарги
|
