Знов лютуєш, люба?.. І чого...
Так кумедно надуваєш губи?
Чом не чуєш серця ти мого?
То ж нараз зведеш його до згуби...
Злість твоя, незрозуміла лють
Спалять ніжні паростки любові...
Ангели у небі сльози ллють
І дивуються-дивуються тобою.
Я тебе кохаю до нестям!
Ту любов не вбити вже брехнею.
Я довів це всім своїм життям,
Ти ж завжди ховалася за нею.
І нехай зрадіє дивина,
Як умить розстануся з тобою, –
Не моя – твоя у тім вина,
Що любов вінчається з журбою...
07.07.07
Після прочитання відразу виникає думка: і навіщо то любов завжди вінчається з журбою? Чи то життя таке, чи то ми так поєднуєм свої емоційні стани...Гарна лірика!!!
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Жінки мінливі, як погода за вікном, тому краще перечекати, коли вщухне гроза і визирне сонечко! Така гарна реалістична картинка вималювалась - знайомо кожному!
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А шо ? Не тільки язиками тіліпати вміємо Свисти , ганчірку в зуби й приїду. А можна до ганчірки і ой.., згадала Булгакова - Это кто в доме полы водкой моет?
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Знайдеться і те, а на закусь... лише борщ власного приготування!
Часом буває так, що за показною злістю ми ховаємо власну безпомічність... Якби чоловік просто підійшов, обійняв, це було б замість десяток слів... Життєвий вірш...