|
Вона стояла серед людського потоку на станції метро Театральна. Бліда й напружена. Озиралася, але не бачила нічого, крім барвистого натовпу. Що вона хотіла побачити? Чого вона бачити не бажала? Потяги завжди здавалися їй блискавично швидкими, але цього довелося чекати кілька століть. Дуже довго, враховуючи її становище. Зраділа далекому гуркоту і знайомому пориву вітру. Порятунок був близько. Востаннє озирнулася та зайшла до вагону.
Хтось поступився їй місцем. Сіла, не подякувавши, навіть не звернувши уваги на лицаря. Люди думали, що їй зле. Так і було. Жінка в синій сукні прошепотіла: «Вагітна!» Круглий спітнілий чоловічок кинув зневажливо: «Наркоманка!» Маленький хлопчик уважно дивився на бліде обличчя незнайомки великими темними очима. Дитя торкнулося ручкою її хвилястого волосся. Підвела очі. Втомлені. Насилу посміхнулася. Подумала: «Все добре, сонечко. Тримайся від мене якнайдалі». Хлопчик відсахнувся, здивовано підняв брови та вчепився в мамину руку. На наступній зупинці про незнайомку вже ніхто не пам’ятав.
На поверхні був глибокий вечір. Мегаполіс зустрічав ніч вогнями й сміхом розкутої молоді. Десь йшла війна, але вона не зачіпала безтурботних щасливчиків цього міста. Революція тут закінчилася і начебто все нормалізувалося.
Під землею зміїлися потяги. Людей в них ставало все менше, а вона досі не зважилася... Її більше не переслідували. Чому? Виявилася хитрішою за інших? Енергія витікала з її тіла, а він не міг її повернути, бо його не було поруч. Намагалася відправити йому свої ДУМКИ, але не відчувала його. Знала тільки, що він живий. «Друкувала» тисячі листів та повідомлень. Речення розбивалися на слова, а слова - на літери. Він не отримав нічого. Можливо, хтось блокував їх.
Відшукала їхню «переписку». Відтворила. Колись він навчив її людяності: ту, яка була створена зовсім для іншого, ту, яка мала стати його ворогом. Вони більше року спілкувалися, та жодного разу не бачилися. Він мав з нею телепатичний зв’язок, в неї були свої способи пошуку. До нього вона функціонувала. Після знайомства з ним почала жити. Відчувати. Робити таке, що подібним їй заборонялося.
Обвела очима вагон. Навпроти сиділа Втома. Над нею схилився Відчай. Збоку – Смуток. Далі – Сон. Забуття. Зневіра. На станції Відчай вийшов. Зайшли нічні блукачі: Обман і Зрада, Невігластво й Обмеженість. Нетерпимість. Підступність. Злість. Їй нічого не коштувало знищити їх одним рухом руки, навіть зараз, коли вона була вкрай знесилена. Їй нічого не коштувало знищити все місто. Перетворити його на уламки й шматки плоті під саундтрек «Pink Floyd», що звучав в її навушниках. Власне, цим вона завжди і займалася. Знищувала. Допоки не познаймилася з ним. Допоки він не показав їй, що таке Доброта. Він сам був її втіленням і чиїмось сенсом життя.
Зараз у неї був вибір: виконати останнє завдання республіки або спробувати ще раз зв’язатися з ним. Сил вистачить тільки на щось одне, а далі те, що прийнято називати смертю. Місто безтурботних щасливчиків – видимість. Вночі під землю стікалися нещасні та вбогі. Куди вони їхали? Чого шукали? Вона не знала і вже не дізнається, бо часу обмаль. Якби не її замріяність останніх днів, якби не неуважність, поранення можна було б уникнути. Шкодувати запізно. Вони ніколи не зустрінуться. Втім, якби їй дозволялося бути щасливою, якби вона уявляла, що воно таке, то могла б себе такою назвати. Справа в тому, що він її знав. Справжню. Його не надихала біоінженерія, він цікавився сутністю Божих та людських створінь. Її сутність його влаштовувала. Вона навіть готова була присягнутися, що приваблювала його як особистість, і крізь інформаційні потоки, якими вони обмінювалися, відчувала щось, дуже схоже на ніжність. Вона не полінилася знайти всі значення цього слова. Її здивувало те, що поряд з ним часто вживалося слово «Любов». Прагнула його зрозуміти, хоча б наблизитися до його розуміння...
Якщо на любов хтось і заслуговував, то це був він. Звісно, вона тут була ні до чого.
Насупила брови, щоб не заплакати. Обманювала себе. Плакати вона не вміла. Засунула руку під м’яку коричневу кофтинку. Знайшла детонатор. Він лишився неушкодженим, на відміну від неї.
Любов – це звільнити їх.
Всіх їх.
Від республіки, яка в разі невдалого теракту припинить своє існування.
Від воєнної напруги на околицях країни.
Від неї самої.
Її рука застигла біля кнопок. Зв’язку з ним не було. «Розпочати відлік?» Немає нічого простішого. Вона була професіоналом.
Замість звичних маніпуляцій з кнопками вона натиснула тільки одну. «Деактивацію розпочато». Цього вибуху ніколи не буде. Треба дати шанс Відчаю, в якому все ще жевріє мрія зустрітися з Радістю. Когось повинні розбудити від важкого Сну. Мудрість повинна всиновити Невігластво, а вона подарує їм свою Доброту, як колись це зробив він. Тепер вона – Доброта (на ці останні кілька секунд!), а він її Надія.
Немає зв’язку...
То нехай ЧИТАЮТЬ ВСІ, але найголовніше, щоб це зробив він! Вона знала, що він знав, та мала сказати востаннє. Її тіло почало злегка тремтіти. Очі широко розкрилися. Стара жінка, що сиділа поряд з нею, відсунулася далі. Пройшло кілька секунд. Чергова станція. У вагоні лишилися тільки вона і якийсь бомж. Тепер вона не рухалася. Сиділа з опущеною головою. Бомж щось крикнув їй. Коли вона не відреагувала, почав брудно лаятися. Підійшов і штовхнув. Жодних ознак життя. Оскалився. Поліз брудною лапою в кишешю її кофтинки. Раптом завмер і зробив стрибок до самих дверей. Коли двері відчинилися, він, вже протверезівший, полетів до ескалатору.
Хвилясте волосся падало їй на обличчя. Кофтинка більше не прикривала жовту футболку з написом «Амстердам». Нижче грудей вона була розірвана. Розшматована плоть, обпалена лазерною зброєю, не кровоточила. На вмонтованому в нутрощі детонаторі мигтіло: «Деактивовано». Сталеві ребра виблискували. Тонким дротам, які раніше живили її організм, тепер було затісно в звичній для них оболонці. Вони, наче змії, розсипалися по її колінах. У вагоні вимкнулося світло. Коли воно увімкнулося знову, вона вже лежала на підлозі.
У цей самий час люди по всьому світу отримували одне й те саме повідомлення. Воно з’являлося в соцмережах та поштових скриньках, приходило на мобільні телефони та інші пристрої, якимось чином потрапило в останні новини телебачення та радіо, горіло на електронних білбордах великих сяючих міст, на сенсорних екранах дирижаблів біг один єдиний рядок: «БАЖАЮ ТОБІ ЗНАЙТИ ЛЮДИНУ, ЯКА ЛЮБИТИМЕ ТЕБЕ ТАК САМО СИЛЬНО, ЯК Я».
Щоби про таких, як вона, потім не говорили й не думали, серце в неї було людське.
ID:
516033
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.08.2014 08:15:43
© дата внесення змiн: 19.01.2015 13:42:45
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
